Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

«Я не собака», — кажу вголос.

«Що? що ти сказав?» — здивовано зиркає на мене.

«Я не собака».

«До чого тут собака?»

«Не знаю. Але я не собака».

«Що сталося?» — занепокоєно запитує, сідає навпроти. Зараз почнуться душевні копирсання і не знати, на скільки це затягнеться. Кажу, що мушу йти. Ліду це шокує, вона підводиться, широко розплющивши очі, й мовчки втуплюється в мене, ніби її щойно образили: ти куди?

В мене, здається, падає планка, зараз понесе, ох, понесе, я нароблю купу дурниць. Бурмочу, що маю справи, треба готуватися до іспиту, що втомлено почуваюся і таке інше. Ліда трішки роздратовано кидає, що за мій іспит уже домовилася (як я забув: іспит прийматиме її краща подруга!), тому не треба так хвилюватися, могли б посидіти, поговорити, нам треба багато чого з'ясувати, скоро їдемо на море. Відповідаю, що все це дуже добре, але не сьогодні, що зайду на днях і ми про все поговоримо, чуєш, на днях про все поговоримо. Ліда аж змінюється на обличчі, не може приховати хвилювання, ніздрі її носика від збудження розширюються, таке враження, що вона зараз на мене накинеться. «Ти йдеш?» — запитує таким тоном, ніби відмовляється в це вірити, ніби такий мій учинок не вкладається їй у голові. Мушу. Ліда дивиться порожніми очима, і я глибоко в душі шкодую, що вирішив піти. Бляха, якщо я залишуся, вона остаточно візьме верх наді мною, остаточно підкорить і нав'яже власну волю; треба показати їй, що я можу піти, нехай це буде для неї уроком, терапією, попередженням; мужчина — тоже чєловєк. Ми прощаємося, я ніжно й щиро цілую Ліду в стиснуті, нерухомі, напружені губи.

Виходжу за ворота подвір'я, зачиняю за собою хвіртку і раптом бачу, що вдалині провулка, з боку центру, стоїть темна іномарка. Тіло раптово на'їжачується — адреналін прокинувся. Двічі миготять фарами. По мене. Невже мені ласти? Неприємність зустрічі з місцевим крутеликом, який минулого разу мене вдарив, відразу пригнічує, і я непокоюся. Від збудження тремтять руки, намагаюся тримати себе в руках. Якщо він мене хоч раз ударить, хоч раз, я його поріжу. Бля буду. Забуду про Тибет і про все на світі, підірву його машину, обіллю ацетоном і підпалю або відкручу кришку бака й покладу зверху презерватив (вимочу його в бензині), наповнений сіркою й порохом, іншою бідою, покажу йому, бляха, де раки зимують; ні, не годиться — він зможе здогадатися, що це я; краще тоді запхати в бак презерватив із піском, ґума від бензину скоро розлізеться, і наш дорогий крутелик, ха, ха, ще довго паритиме собі мозги, що сталося з його колимагою, влетить на місяць-другий у копійчину. Йду до машини, тримаюся спокійно, серце калатає дай боже. В салоні горить червоний вогник цигарки, від затяжки яскравішає і знову зменшується. Проходжу повз машину, ніби нічого не трапилося.

«Ей... — гукає він, але я не реагую, знову гукає, я запитую, чого треба, — садісь в машину».

«Не маю часу».

«Садісь в машину!»

Все, що з нами стається, мусить статися. Яка дурниця вірити, що ми здатні змінити хід власної долі. Перед невідомістю найближчих подій не відчуваю страху, намагаюся прийняти їх, як належне. Думаю лише про те, як би в такій ситуації повівся Дека. Крутелик відчиняє дверцята, і, не знати чому, я сідаю до салону. Він знервовано тарабанить пальцями по кермі й мовчить. Заводить двигун і здає назад, ми виїжджаємо з провулка на вулицю, крутелик вмикає першу передачу, і ми ідемо в бік центру. Намагаюся ні про що не думати — у свідомості інколи є такий регістр, коли вона поза думанням, — але контролювати мислення не можу. Водій мовчить. Дивлюся на будинки за вікном і згадую, хто з моїх знайомих у них мешкає. У п'ятиповерхівці, що поруч із базаром, живе дівчина із сусідньої групи, якось я проводив її додому, ми навіть невміло цілувалися в під'їзді. Біля старого універмагу ми звертаємо в бік Остра і їдемо повз центральний вхід міського ринку. Підозрюю, що крутелик рухатиметься по Московській аж до вулиці Космонавтів, а там зверне на Липиврізький шлях і вивезе мене за місто. Раптом розумію, що навіть прагну такої небезпеки, хочеться поглянути їй у вічі, зустрітися з нею один на один. Хай буде те, що має бути. Він клацає запальничкою, закурює, і я на кілька секунд боковим зором встигаю уважно його роздивитися. Знайоме обличчя. Але ніяк не годен згадати, де раніше його бачив. У пам'яті перебираю можливі місця, де ми могли зустрітися, і раптом — мене це приголомшує — розумію, що бачив його на минулорічному дні народженні Тані, на якому він був разом із Берою. Тоді я ще добряче набрався, і коли Бера попросив, щоб присутні й далі виголошували тости, я підвівся, готовий у дим, і запропонував випити за мене: вам усе одно, додав я, а мені приємно. Пригадую, як страшенно тоді обурився цей крутелик, уже був підвівся, щоб підійти до мене, лише Вова Бера, іронічно усміхаючись, зупинив його легким жестом, тіла, бідний студент нормально поїв, попив і в нього на радощах закрутилася голова. Да, Бера — мудра людина, таких зараз майже немає. Шкода, що його посадили на вісім років. Скоса поглядаю на крутелика. З такою вдачею, як у нього, на мене не знати що чекає. Машина звертає на набережну, що веде в бік центральної площі, ми проїжджаємо до найближчого моста і крутелик знову повертає, цього разу в бік Гоголівського корпусу університету, де знаходиться мій рідний факультет. Зупиняємося на безлюдній алеї, вимикає двигун, відкидається на спинку й дивиться в далечину, яку ліниво освітлює один-єдиний ліхтар. Якраз на тому місці з'являється невеликий силует маленької тварини, не можу розгледіти кота чи пса, крутелик сигналить, тварина сполохано біжить у кущі, і знову тиша. Пауза. «Дальше к нєй ходіш?» — говорить він із дивною інтонацією в голосі, ніби важко зітхає, а не запитує. Не знаю, як правильно повестися. Крутелик запитує, чого мовчу, води в рот набрал? каже, що мене згноїть, що завтра я сам звідси звалю, а якщо не звалю, в ліс вивезуть. Непогано, бляха, живу: люблю жінку, але вона якогось милого єрепениться, тепер ще це мудило мені втирає, що добре, а що погано, додому не можу попасти, бо там такі самі... з нетерпінням на мене чекають. «Ти Ліду любіш?»