Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

«Навіть не знаю, що сказати. Все перемішалося, в мене вже давно все перемішалося. Я не знаю, чого потребую, не знаю, з ким хочу бути, хоча ні — мене зараз найбільше хвилює Лідія, це така жінка, така жінка...»

«Ти сам відповів на всі свої запитання».

До кімнати заходить заспана Юля в халаті, цмокає кожного з нас у щоку, падає на ліжко біля Деки, розпитує, що вчора ввечері робили і чого я раптово зник із рекреації; Віталік, я хотіла з тобою потанцювати, бо мій мальчік вчора рано пішов додому, і тебе не застала, мені сказали, що до тебе прийшло дві дами і що ти був зайнятий; пауза; не хотіла тебе турбувати, а так би прийшла до тебе на ніч, бо мені було так самотньо, так хєрово, ти ж був би не проти, якби я прийшла, правда? Я усміхаюся, бо та безпосередність, із якою Юля говорить, здатна зворушити навіть кам'яне серце, а її вчинки, що викликали б осуд у нормальних людей, що живуть за законами порядності та іншої нудної мури, при вигляді її наївних, дитячих, розширених оченят чомусь не викликають осуду та зневаги, а навпаки — сприймаються як найбільша відвертість, яку я за останні роки пізнав; Юля хоче, щоб її любили, і в цьому немає нічого поганого, всі люди прагнуть, аби їх любили, навіть коли це сягне за певні межі. Ми з Декою це розуміємо і ділимося з нею тим, чим можемо, що вона приймає з радістю і за це нічого не вимагає. Я впевнений, що таких «стосунків» прагне більшість людей, але в них на заваді стоять їхні напівбожевільні комплекси і всілякі табу, якими вони сковують власні почуття й пориви, якими керуються, нехтуючи волею інших, тих, хто поряд, хто може подарувати їм значно більше, ніж звичайні втіхи, відкрити іншу планету, іншу галактику, перш за все у собі, у своїх досі невідомих можливостях. Юля запитує, що сьогодні приготувати на обід, сумно додає, що невдовзі поїде додому і ми побачимося лише у вересні, просить нас провести разом час, що лишився до канікул. Закурюю, очікую, що скаже своїм глухуватим, тихим голосом Дека, а він неквапно дістає з шафи чисту футболку, застеляє письмовий стіл покривалом із ліжка й береться прасувати. Юля підходить і сідає мені на коліна, зі змовницькою усмішкою запитує, чи в мене є дівчина. Я заперечливо хитаю головою. Вона гладить моє обличчя пальцями й далі розпитує, хто вчора приходив. Я кажу: Настя.

«Справді? — здивовано видовжується її обличчя. — Бідна дівчинка».

«Чого це вона бідна?»

«Ти з нею помирився?»

«Ні». Я не оптиміст, тому не можу все це спокійно та безболісно їй пояснити. Можливо, краще взагалі не говорити, на Юлині запитання продовжую давати короткі, відрубні відповіді. Вона помітно дується, кривляється: не хочеш зі мною говорити — ну й не треба. «Дурненька, — цілую її в шию, — просто не хочу порпатися в тому, чого вже нема, я вже втомився отруювати себе минулим, знаєш, люди нічого не роблять, лише пригноблюють себе власним минулим, ти такого не помічала? Правда, ідіотизм?» Дека допрасовує футболку, одягає. Юля шепоче мені, що Дека певно закохався і намилюється, хі, хі, до дєвушки, бачиш, який серйозний. «Ви б краще до іспитів готувалися, — бурчить він, як старий дід, — а то завалите все на світі». Юля починає приставати, але я не маю сил, кажу їй про це, вона розчаровано зітхає. «Не ображайся, але я не машина, мене сьогодні мали протягом ночі по повній програмі, ледве себе стримую, аби не заснути, хазяйство гуде, як ненормальне». Дека пирскає зі сміху, а за ним і Юля. «Вам смішно, — дивлюся на них, а мені ввечері іти до Ліди». Уявляю її спокійний вираз обличчя, запитливі, трохи втомлені очі й розумію, що вчинив щодо неї ганебно, навіть як вона нічого й не дізнається. Згадую Настині слова, що волочуся з викладачкою, і це мене одразу насторожує. Невже пішли чутки? Я ж приховував. Це містечко схоже на скляну колбу, крізь стінки якої бачиш усе, що душа бажає. Юля каже, що пора готувати обід, запрошує до себе в кімнату через годину-другу. Прийдемо. Дека несподівано накидається на мене:

«Якщо не можеш сказати Насті про епілог, тоді обов'язково відправ їй листа, відправ у той день, коли будеш їхати на море з Лідою й Дашею, це треба зробити, довго дивиться на мене, бо ти ніколи не виплутаєшся, зрозумій, Насті треба починати нове життя, шукати нову людину, тому краще зараз вирішити всі ці речі, сам заспокоїшся, та й вона швидше відстане». В мені знову оживає пустеля, розростається, наповнююся тривогою й відчаєм, не знаю, що робити. Підводжуся, кажу, що піду до себе, попишу прозу, бо ніяк не можу завершити, хочу показати це Ліді, щоб покритикувала, там, знаєш, багато такого, від чого я раніше хотів плакати — плакати трішки, тихо, про себе. Дека каже, що йому теж час іти — на переговорний телефонувати батькам, що невдовзі приїде, тому побачимося за обідом у Юлі. Приходжу до себе і відчуваю жахливий голод, у мене нічого їсти, порпаюся в тумбочці, але там порожні поліетиленові пакети, лише в одному з них дві-три ложки гречки, цього навіть на суп не вистачить. На кухні ставлю чайник, окріп на десяток хвилин приглушує голод. Від нічного кохання болять яйця, і я непокоюся, чи бува часом не надірвався. Що забагато — то не здорово. Вмикаю магнітофон, ставлю поганенький, тріскотливий запис Дебюссі і читаю свою недописану прозу. Образ Ліди здається мені статичним і непереконливим, єдине, що добре виписано — її тіло під час кохання, тіло старшої, досвідченої жінки, перед якою ніяковієш, почуваєшся шмаркачем, перед якою хочеться впасти навколішки й слухати все, що вона скаже. Це прекрасне, ще поки не старе тіло, в якого ледь вловимий, лагідний запах років і досвіду, глибокої, вистражданої любові, що народжується не від радощів і втіх, як це зазвичай буває в юних людей, а від палкого бажання присвятити себе іншому, цим бажанням; пауза; мені здається, що це приходить із роками, із важким досвідом утрат і здобутків, коли відчуваєш гостро, а цінуєш боляче, коли прощаєшся з німим криком на вустах, а радієш із тихими мовчазними словами подяки, про які ніхто не знає. Я ще не вмію так кохати, як Ліда, але обов'язково мушу до цього прийти, мушу пробудити це в собі. Це, мабуть, неймовірно важко, і не знати, чи вдасться такої любові досягнути. Дека, дізнавшись про ці думки, напевно сказав би, що це піддатливість пристрасті, слабкість перед власним почуттями. Хай буде так. З кухні забираю свій чайник і наливаю окріп у кружку, сьорбаю, але вода надто гаряча. Не знаю, як завершити цю прозу. Не бачу кінця.