Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

«Що це?»

«Пробую перекладати».

«Ти перекладаєш Блейка?»

«А що тут дивного?»

Я не знаходжу слів. Приємно здивований. Ліда каже, що у виданнях Блейка, надрукованих за Союзу, переважно є твори із соціальною тематикою, ну, зрозуміло, з яких причин, усміхається, натомість він сильніший у релігійних речах, я якраз перекладаю його вірш «Притчі пекла», коли закінчу — обов'язково прочитаю, зараз ще зарано, надто сирий текст. Знаєш, несподівано для себе розвиваю думку щодо Блейка, я найбільше вірю тим, хто за життя був невизнаним, хто не працював заради щоденного пошанування публіки, у цьому є незбагненний, дивний і водночас фанатичний імператив: творчо працювати, усе життя працювати, незважаючи на те, чи це визнається й шанується галасливими сучасниками. Ліда усміхається й говорить, що я надто молодий, аби про це думати, хоча, це добре, Віталіку, що ти думаєш саме так, а не по-іншому, ти починаєш правильно розуміти світ, тільки не ображайся на слово «починаєш» — адже ти молодий, у тебе все ще попереду, я просто втішена, що ти це сказав, сам подумай — найкраще мистецтво те, яке йде від внутрішнього бажання, а не від марних нагород, грошових та інших, чи не так, мій хлопчику? Вона підходить і ніжно колошматить рукою мені їжачкове волосся. Ми враз замовкаємо, уважно стежимо одне за одним, ніби намагаємося вловити у власних поглядах найменші приховані смисли. Її очі на мить суворішають, стають непорушними, заглибленими, і в них, якщо не помиляюся, запалюється промінчик жалю, а може, й туги. «Чого сумуєш, рідна?» — обіймаю Ліду, сидячи на табуретці. Її рука й далі плавно погладжує моє волосся, але навіть через такі доторки я відчуваю, наскільки напружено вона зараз думає. Я вдихаю тепло тіла, яке долинає навіть через халат, притискаю її до себе, як найдорожче, і думаю, що володію однією з найкращих жінок у світі, в якої мені ще багато чого доведеться вчитися, набиратися досвіду, а головне — бути сильним, як і вона, вчитися бути сильним щодня, за будь-яких обставин. Ліда — справді сильна жінка: будучи самотньою, виховуючи дитину, вона не полишає думати про інші прекрасні речі; той же Блейк — незначне підтвердження цього. Дивлюся на неї й подумки кажу: дякую тобі, що в тебе не опустилися руки й ти не потонула в побуті та інших проблемах; хочу бути таким, як і ти. Ліда виходить, аби покласти малу спати, я сиджу на кухні й гортаю англійське видання Блейка, нестерпно кортить вивчити мову цього поета, але, мабуть, лише тому, що її знає Ліда. Розглядаю закладки, які вона полишала в книжці, позначки олівцем на полях жовтих, цупких сторінок, кумедним високим, тонким почерком записи англійських слів зі знаками запитання, різні уточнення. Ліда — дивовижна, я, мабуть, щасливий, що її зустрів, хоча цього ще не розумію, бо таке можна зрозуміти тільки після трагічної втрати або розлуки. Відразу проганяю ці ненормальні думки. Чому про дорогих людей завжди думаєш у контексті певної трагедії (смерті, катастрофи)? Може, це наше підсвідоме бажання їм смерті через власну ж любов до них, через необхідність і потребу випробування цієї любові через фатальність? Боюся, що від таких помислів у мене рано чи пізно поїде дах. Не треба про це думати, не треба заходити на такі території, бо там не знати, що чекає.

Несподівано Ліда запитує про мою матір. Я здригаюся — здригаюся, ніби щойно зрозуміли мою потаємну правду, яку беріг від сторонніх, про яку боявся думати навіть наодинці. Розгублено знизую плечима, мовляв, нормально, не знаю. Обличчя Ліди сповнюється турботи й нерозуміння, вона вдивляється в мене запитливим, довгим поглядом, і я відчуваю, як вона починає психологічно, мовчки домінувати наді мною, випитувати, не питаючи. Враз — мене прориває, ніби грішника на сповіді, який довгий час таївся, носив усе в собі і раптово (для самого ж себе) розкрився, вилився, висповідався, розслабився. Пауза. Навіщо було говорити їй про те, що є насправді? Навіщо було говорити про те, що вже третій рік поспіль я не був удома? Що лише епізодично спілкуюся з батьками по телефону раз на квартал, а деколи й рідше? Я боюся сказати Ліді, що вже три місяці не телефоную додому, що для мене повернення в Тернопіль — гірше за тортури; я боюся того світу, боюся його привидів, які чатують на мене, приходять серед ночі, бо я одразу згадую зарізаного Сергія Бритого... Ліда далі не розпитує, лише каже, що я ніби на очах постарів, певно, думаю про погане, так? Вона раптом пропонує зателефонувати матері, стане легше. Яке там «легше». Ліда проносить телефон і виходить. Певний час вагаюся, чи набирати номер, але все ж таки набираю. Мати бере слухавку, від її голосу в мені все здригається. Вона вибухає шаленою радістю, яка одразу переростає в не менш шалений плач. На мене спадає вал запитань, клопотів, насилу встигаю коротко відповідати. Мати каже, що в нас біда, синку, у батька виявили рак, оформлюємо інвалідність, нам без тебе так важко, Віталічку, так важко, я божеволію від однієї думки, що в тебе проблеми і ми нічим не можемо допомогти, ти хоча б маєш, що їсти? одягнутися? Господи, ти, певно, так змінився, змужнів, може, хоча би фотографію надішли... Я перебиваю її: «ма, про мене розпитують?» Вона каже, що переважно сусідські хлопці, однокласники, ага, деколи подзвонює Паспарту, ну, той, що їздить на вишневій «дев'ятці» і має неприємний голос, пам'ятаєш? Як не пам'ятати — пам'ятаю (думаю про себе)... цю суку недорізану, цього відданого шниря Патри... значить, вони на мене ще чекають і нічого не забули... Потім мати розповідає, що недавно померла моя однокласниця Оксана, яка три роки кололася, гарна була дівка, могла би дітей народити, сім'ю мати... синку, нам тебе не вистачає, чесно кажучи, на тебе дуже ображається батько, каже, що ти всіх нас забув, але ж я знаю, що це не так, а батько такий, ти ж знаєш, спершу гнівається, а потім у нього пройде, може, приїдеш? Я більше не можу... кладу слухавку. Сиджу, обхопивши голову руками, ніби мішком прибитий.