Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

«Привіт», — підходить, я підводжуся з лавки й цілую її в щоку, студент стоїть на віддалі десяти метрів і дивиться на мене холодним поглядом.

«Ти сьогодні дуже красива», — кажу першу-ліпшу дурницю.

«Тільки сьогодні? — сміється, але одразу оговтується. — У Деки неприємності, його, здається, відрахують».

«Це вже вирішено?»

«Не знаю. Увечері побачимося».

У кількох знайомих розпитую, чи не бачили Деку. Не бачили. Раптом помічаю Настю, вона йде з адміністративного корпусу, не хочу з нею зустрічатися й говорити, бо зараз не до неї; аби з нею розминутися, прямую в Графський парк, через який потім вийду до общаги. В парку тихо, дві закохані пари блукають над невеликим бумерангоподібним озером, попереду бачу пенсіонера з великою вівчаркою. Стає самотньо. Думаю про Деку. Повертаюся в общагу, але його там нема: сусіди Деки по кімнаті, які сидять за столом, курять і розписують «пулю», кажуть, що не бачили його ще з учора. Непогано, бляха. Які є варіанти? Деку пов'язали і закрили? Він у кобіти? Здимів додому в Чернігів? До знайомих у Київ? Сів на першу-ліпшу електричку і поїхав не знати куди: в Прилуки? Хутір Михайлівський? Господи, та куди завгодно, якщо планка впаде, можна поїхати. Йду до себе, в коридорі зустрічаю обкуреного Хо-хо, він довго втирає, що йому дуже холодно, падає сніг. Який сніг? Весна. Врешті його забирає одна з першокурсниць, яка живе на дев'ятому поверсі, і він слухняно прямує за нею, вигукуючи, ніби ненормальний, «а ми уйдьом на сєвєр!». Мене конкретно ковбасить від депресняка, що несподівано находить і змінює мій настрій. Заходжу в морок свого блоку, навпомацки добираюся до дверей, намацую клямку, пальцями шукаю щілину замка і вставляю туди ключ. Дивлюся на розгардіяш у кімнаті й думаю, що за цей останній рік не зле було би поприбирати. Відсуваю штору — політичну карту світу, — і кімната яснішає від денного світла. Беру томик Вітмена й падаю на ліжко, читаю «Поему про себе», але тривожні, швидкі й хаотичні думки про Деку, буддизм, Настю, Ліду і, врешті, про Тому не дають зосередитися на читанні. Дашок їде остаточно. Тільки тепер помічаю, що влігся взутим, на туфлях пилюка, я зовсім не стежу за належними побутово-санітарними, чи як їх там, умовами. Під столом лежить давній надгризений квашений огірок, який упав під час однієї з минулорічних пиятик, а я так його і не викинув, поруч із ним пара брудних шкарпеток. Господи, я не можу дати собі раду, не можу більш-менш упорядкувати своє життя. Невже пора одружуватися? Від цього запитання здригаюся. В мені все ніби закипає, перевертається, збуджується. Мабуть, це внутрішній опір, який керує мною. Інколи це називають «інтуїцією», «кармою», «внутрішнім голосом», «клемою»... Згадую раптом матір, вона в таких ситуаціях каже: чини так, як велить серце. Моє серце зараз німе, ліниве, сонне. А може, його взагалі нема? Може, воно — це лише двигунчик, який штовхає кров, і ніякого внутрішнього голосу, голосу серця, насправді нема? Може, воно, навпаки, збиває мене на манівці, і я, ніби слухняний віслюк, іду за цим голосом, за цим самотерзанням, у якому купа запитань зустрічається з купою різних відповідей. Дека каже, що буддизм, якщо ним по-справжньому жити, звільняє від цього курячого порпання в собі.

Забігає Юля, каже, що ненадовго, бо в мене зараз мальчік, от коли він помандрує додому, тоді прийду, ти не проти? Ні, не проти. Вона біжить до себе. Знову беруся за читання, але нічого не лізе в голову, лише пережовую очима сторінки й одразу забуваю, про що читав. Відчуваю голод. Він приходить повільно, спершу думкою, що треба поїсти, а потім, коли вже про нього не думаєш, бо він думає замість тебе, коли відчуваєш випадкові запахи страв, що линуть із общагівської кухні, коли бачиш, як їдять інші, голод починає брати тебе штурмом: спершу важчає й болить голова, але невдовзі про неї забуваєш, бо дається взнаки шлунок, який перетворюється у таку собі маленьку, приватну Сивіллу, що здатна поглинути все що завгодно, лише б тільки кинув їй у пащеку побільше. Це внутрішнє волання голоду стає таким нестерпним, що змушує ставити чайник на електроплиту й, коли нема чаю й цукру, пити кип'ячену воду, але це допомагає лише хвилин на двадцять. Ще гірше, коли нема цигарок, вони також добре гамують голод (тільки не більше чотирьох-п'яти, бо потім півночі болітимуть півкулі). І найгірше — ходіння по кімнатах сусідів і знайомих без причини: там чи там — хлібчика, супчику чи смажену картопельку трішки дзьобнути можна. Ідею тинятися по кімнатах відразу проганяю, бо я вже, певно, всім набрид. Часто зловживати добром людей не можна, бо це виглядає не дуже гарно. От коли розживуся, що зможу пригостити сам, тоді не гріх буде зайти в гості знову чи впасти людям на хвіст заради випадкової пиятики, це, правда, некрасиво, але менше з тим. Думаю про все це, а голод бере своє, почуваюся важко, головне в таких випадках — не згадувати про неприємне, не нагнітати собі поганого настрою і не запитувати, а як же мені жити далі. Тоді пошуки ілюзорного майбутнього, які підкорять уяву, свідомість і почуття, пригнічуватимуть усе більше, і буде ще важче радіти теперішньому, тому, що відбувається навколо... дні стануть безбарвні, механічні, однакові, і прийде зневіра, яка змусить робити дурнуваті вчинки, думати про одруження, а головне, шепотітиме ночами: ти сам, ти нікому не потрібний.