Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

Зникає несподівано, швидко, ніби ураган, який прийшов із океану на побережжя, поломив дерева, розвалив хати й знову зникнув у сірятині над водними широтами. Трусяться руки, я сідаю за стіл, беру цигарку, закурюю, зиркаю на стіну, бачу портрети Гонти, Черчіля, Коновальця, Наполеона, Роберта Планта, Івана Павла II та інших, які я намалював олівцем і які висять навколо письмового столу. Стає не по собі, дихання важчає, хочу плакати.

Вже в Таниній кімнаті за столом, під пильним і теплим поглядом її матері, я поволі заспокоююся й забуваю про конфлікт із Настею. З одного боку, я гризуся тим, що вона так переймається підозрами, які насправді не мають жодних підстав, а з другого — прекрасно усвідомлюю, що моєї вини в її душевних терзаннях нема, якби ж вона хотіла зрозуміти мене, бодай те, чим я живу, а не влаштовувала таких ідіотських скандалів... Таня запитує, чому я без Насті, навіть не знаю, що на це відповісти, кажу, що пішла додому. Таня зважено киває головою, ніби хоче показати, що не треба нічого пояснювати, все зрозуміло без слів; дякую тобі, рідна, я давно помітив, що ти все розумієш з одного погляду, ти справжній друг. Таня тепло дивиться на мене, і я заспокоююся. Деки так і нема, хоча в його дверях я залишив записку, щоб він обов'язково, на всіх парах, летів до нас. Я вже з'їв суп, а ще надзвичайно смачні голубці з грибами, дві відбивні, засмажені в яйці, салат із солодкавої квашеної капусти з перцем, а Танина мати знову припрошує й припрошує, наливає домашнє малинове вино. Це надзвичайно вродлива, добра старша жінка, яка дбає, аби в її близьких і рідних усе було добре, з достатком і радістю.

«Віталік, — звертається до мене, — ти вдома так і не був? І це вже третій рік? Так? Відколи вступив?»

«Так».

«Бідний... і що... ніяк не можна? А може, вже все нормально? А з матір'ю хоча б розмовляєш? Телефонуєш у Тернопіль?»

«Позавчора».

«І як вона?»

«Нормально».

«Нелегкі часи пішли... нелегкі. Нічого, все має якось владнатися, правда? Давай за це і вип'ємо».

Їм. Дуже смачно. Великі характери не створюються за кілька років — на думку спадають слова Лао-Цзи. До горла підкрадається важкий клубок, я мало не ридаю, насилу себе стримую. Згадую свого нещасного друга Сергія, який так і не вибрався з того ідіотизму. Це трапилося перед моїм вступом до університету. Він переховувався цілий рік в одному з райцентрів на Львівщині. Він також довго не був удома, не витримав — і приїхав до матері — приїхав на власний похорон — його вже чекали гаврики сорокарічного Патри, з якими розмовляти і щось їм доводити нема сенсу, бо вони швидше діють, аніж думають, швидше ламають, аніж говорять. Приходить Дека, виглядає збудженим і веселим, його запрошують за стіл, сідає поруч зі мною, каже мені, що Юля передавала вітання. Деці дають миску гарячого супу, він дивиться на запашну пару, яка здіймається перед його носом, радісно шкіриться, що це найбільший спокій, який собі можна уявити. Я усміхаюся, але мовчу, бо зараз знову піде повний дзен та інші прибамбаси. Стукають у двері, на порозі добродушна пика Хо-хо: Sorry, цибулини не буде? нема на чому супчик засмажити. Йому дають цибулину, він ще раз перепрошує за вторгнення, говорить цілу купу компліментів Тані, що в неї добре серце, що Господь усе це бачить і відзначає у своїх записниках, так-так, Танюша, він такий; ми сміємося, поки той не йде. Невдовзі мати Тані подає нам чай і нарізає пиріг із яблуками. Смачно. Тьотя Валя дякує й усміхається, каже, що й добавка буде. Говоримо про всілякі дурниці, я хвалю храми Прилук, звідкіля родом Таня і де я був на початку осені — приїздив до приятеля, який навчається на музпеді. Говоримо про те, що упродовж XX століття в східноукраїнських містах під тиском індустріалізації та совка дуже помітно й згубно затерлися риси феодальної культури козацької доби, а місцева влада доволі примітивно здійснює забудову поблизу пам'яток архітектури; я вставляю слівце: особливо, коли поблизу дозволяє відкривати пивниці з кумедними назвами «Альона», «Сабріна», «Наташа», в яких допізна товчуться зграї закінчених хануриків і потім відливають у навколишніх кущах свій «аміак»; запах упродовж років стає настільки стабільним, що здається, ніби це тхне від древностей; такі собі облюрені історичні надбання як новий варіант народної пам'яті. Дека кидає маяки, що ми за столом, не забувайся. Більше не буду. Таня, оскільки вже звикла до мене, лише усміхається й каже, що я, як завжди, у своєму стилі. «Чого він такий веселий? — запитує Дека про мене. — Як ніколи... щось сталося, чого я не знаю?» Таня каже, що це він із Настею посварився, того й такий веселий... Тьотя Валя запитує, чи щось серйозно.