Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

Я запарюю чай. Його так мало, що вийде лише одна кружка, звісно — для Насті, а я й так обійдуся, можу попити окропу з цукром, у мене має бути цукор, його тільки вперше неприємно пити, а потім, коли звикнеш, нормально.

«Доведеться тобі принести чаю», — кисло каже Настя. Дивно киває головою, ніби хоче сказати: Господи, і як таке життя може подобатися, вона дивиться на мене, як дивляться на щось безпомічне й жалюгідне, що не викликає навіть співчуття.

«Нічого, — кажу собі, — я до такого звик, не перший день на світі живу». Мабуть, тільки в такі моменти, а не за приємними й порожніми балачками про мистецтво й культуру, видно справжню ціну людських стосунків. Дивно, але щось змушує мене страждати: всередині за одну мить усе здригається, обвалюється, осипається, ніби картяний будиночок, який я любив складати маленьким. Страждання спершу проникає у кров, від чого вона енергійніше пульсує по тілу, кров доносить страждання в руки, які починають тремтіти, і врешті я наповнююся ним у думках; мені стає важко, до горла підкочується гіркий клубок, хочеться поплакати, але на самоті, хочеться поплакати, оскільки я не знаю, як іще цьому всьому зарадити. Я знову не зміг подолати слабкості, яка в мені дрімала й раптово прокинулася. Настя п'є чай, а я хлебчу свій окріп, до нього додаю ложечку грушевого варення, яке вишкрібаю зі стінок літрової банки. Вона дивиться на це співчутливо і водночас пригнічено. Настя знає спосіб, як звільнитися від усього цього, зрештою, як і будь-яка інша практична жінка. Каже, що мене неможливо змінити, але спробувати треба, Віталік, рано чи пізно ти сам цього захочеш, просто зараз тобі здається, що все має бути, як є. Вона підводиться, ходить по кімнаті, оглядає предмети, з полиці над письмовим столом бере книжки, гортає, дивиться на закладки і позначки олівцем, кладе на місце, оглядає настільну лампу з моїми подертими трусами, які на ній сохнуть, смикає за мотузку, лампочка загоряється, знову смикає — гасне. Потім її погляд блукає політичною картою світу, що висить замість штор, зупиняється на якійсь африканській країні. Настя сміється, в Африці люди, мабуть, живуть краще, ніж ти.

«Немає значення, де жити».

«А що має значення?»

«Тільки любов», — усміхаюся й намагаюся її обійняти. Вона відхиляється й жартує, що це завжди має значення — на словах.

Стукають у двері. Відчиняю, на порозі стоїть Таня. Заходь, Танюша, кажу їй. Вона заходить до кімнати, але при гострому поглядові Насті трохи запинається, вітається з нею, каже, що приїхала мати і запрошує нас із Декою на обід, щоб обов'язково прийшли, смакоти стільки — ум-м, тільки без запізнень, і Настю бери, добре? а Дека прийшов? ні? ну, словом, підтягуйтесь. Добре, — зачиняю за Танюшею двері. Обертаюся до Насті, з нею щось не те: обличчя посіріло, лоб помітно зморщився, губи насупилися, а погляд згаснув. Я підходжу, беру її голову в долоні й пошепки запитую: що сталося, маленька? Настя дивиться на мене мало не з відчаєм. «Що сталося?» — знову перепитую й погладжую пальцями її вушка — вона це найбільше любить, ніби одразу підкоряється й хоче пестощів. Але Настя не реагує, спирається на бильце крісла і віддаляється від мене. Я стаю на коліна перед нею, руками обхоплюю її сідниці й цілую в литки. «Що сталося?»

Пауза.

«В тебе є інша?» — в її погляді бачу сльози.

«Ти ревнуєш до Тані?»

«Віталік, я ж запитала», — дивиться спантеличено, ніби потрапила в безвихідну ситуацію.

«Рідна».

«Не грайся зі мною».

Бачу, як вона страждає і безпідставно мучиться, як сумніви наповнюють її, вибивають із рівноваги, через що погляд сповнюється смутком, а тіло на очах в'яне, ніби зрізана квітка. Не хочу, щоб це тривало далі, тому заспокоюю Настю, що твої тривоги безпідставні, що Таня (як і Дека) — це один із моїх найкращих друзів, що в нас зовсім інші стосунки, ніж ти подумала.

«Досить, — утомлено каже, — я давно все зрозуміла, ще тоді, коли почав раніше (як ніколи!) від мене повертатися, в тебе в общазі є якась лярва, я знаю це, Віталік, тільки не перебивай мене!» Пробую сказати бодай слово, не дає. «Я знаю це, бо ти на мене останнім часом дивишся зовсім по-іншому, навіть у коридорах університету ти поводишся не так, як раніше, став чужим і байдужим». Я називаю брахманом того, хто вільний від прив'язаностей і нічого не має, для кого нічого не існує ні в минулому, ні в майбутньому, ні в теперішньому. Дивлюся на карту світу, яка замінює штори, яка рятує мене від денного світла, й бачу Тибет — далеку, втрачену країну, якої більше ніколи не буде, в якій нам ніколи не бути, я дивлюся на Тибет і хочу відчути його в собі. «Чому ти мовчиш? чому ти останнім часом постійно мовчиш? ти більше не маєш що сказати? не хочеш зі мною говорити? ти навіть не реагуєш на мої слова, ставишся до мене так, ніби я порожнє місце, як мені це розуміти? як? Віталік, я хочу бути з тобою, я боюся тебе втратити, але... я не можу тебе зрозуміти, що з тобою відбувається? ти мене більше не любиш?» Намагаюся сказати, що все це не так, я не можу тобі цього пояснити, Настя, але ти помиляєшся. Вона знову перериває мене, збуджено говорить, хапає пальто, швидко одягає його. Оторопіло підходжу до неї, вона агресивно відступає крок назад і випалює: «Не торкайся до мене, я не хочу, щоб ти до мене торкався, і не треба мене проводжати, я дорогу знаю».