Михайло Бриних - Шахмати для дибілів - цейтнот доктора Падлючча

- Постойте, но шо ж тада шукали оці дві гніди, од яких ми так славнінько никались в шкафу? Я ж отчотліво чув, як злобний старікашка з фанаріком сказав, шо тут її нима? Кого нима?

- Дєніс Іванович, я говорила, шо вас нима, но тут така якато нєрвна мамаша - звоне з самого утра і угрожає! Каже, шо вона од Новицького з міністерства, й шо він просив, дак я не знаю. Єслі діствітільно від Новицького, то вона б Вам напряму позвонила, а не через прийомну… Так жи діла не рішаюцця… Но вона тут з самого утра звоне, а типер…

У двері, які сікрітарша Тамара так отчаяно підпирала своїм ізящним задом, шото страшно гупнуло й почулися високовольтні женські обертони, од которих хрусталь у кабінєті вкрився памороззю. Дєніс Іванович, немолодий уже дірєктор Дворца Піонерів, скорчив скорбну гримасу й махнув рукою:

- Да ладно вже, запускайте, раз приперлась, щаз все вияснимо.

Тамара отошла в сторону й двері распахнулись, ледве не збивши її з ніг. В кабінет забігла висока сорокалітня блондінка (навірняка крашена), й з порогу заходилась ізлагать про цель візіта:

- Шо ви собі позволяїте? Шо це за самоуправство? І куда типер, скажіть пожалуста, мому Колі ходити? На дзюдо? Чи на бокс? Чи лучче сразу в подворотню, з бандітами цими малолітніми, шоб вони його на наркотіки…

- Успокойтесь, уважаїма, ви тіки зашли - а стіки шуму! - Дєніс Іванович випростався на всі свої метр шієсят, шоб ця істірічка устрашилась камінного господаря Дворца Піонерів і побистріше снікла.

- … да я Новицькому вже докладну написала про це бізобразіє! Хто б міг подумати, шо в Дворці Піонерів, з такими то традиціями! Ето абсурд!

- Як вас зовуть? - Дєніс Іванович вийняв з ящика листок бумажки й плотоядно сжав ручку, вроді собрався записувать. Зі свого богатєйшого управлінського опита він знав, шо цей прийом работає безотказно.

- Лєвіцкая… Нінель Адамовна… Но не в тому діло, як мене зовуть! - стрепенулась гостя, аж по її обширних формах пройшло штормове попередження.

- А в чому діло? - улесливо подкатився Дєніс Іванович, підсовуючи взволнованій женщині стуло.

Тамара, схрестивши руки под грудью, вдруг почуствувала, шо канцерт іссяк, пробурмотіла під ніс шото тіпа “дура якато” й вишла у прийомну, громко хряпнувши дверима.

- Да як у чому? Мій Коля в началі весни подтвердив другий розряд, й собираєцця на осінь іграть на первий, вони із треніром, Миколою Платоновичем, уже рішили, шо підуть на “Бєлую ладью”, а потім в Тетерів, а тут - нате вам! - така новозть, як жи це так…

- Позвольте, позвольте, дак ваш син у нас занімається, правильно я поняв?

- Да! - Нінель Адамовна возмущонно чмихнула. - Тоість, получаїться, шо занімався!

Дєніс Іванович вдруг подобрів ше раза в два, а то й більше, і довірітільно пересів навпроти стурбованої мамаші.

- Водички не жилаїте? - звякнув він графіном, і налив у два стаканчика по половинці, не дождавшись одвєта. - От, глотніть, давайте по порядку. Так шо там з вашим Кольою? Шо за проблєма?

- З Кольою якраз проблєм нема! Слава богу, така хароша у вас ця секція, так йому нравилась, і цей тренір, Микола Платонович, - підагог од Бога, де таких найти?! Це ж у наше врем’я велика рідкість, шо і родітілям щастя та спокій, і шоб дєті довольні, тим більше, такий вік сложний, такий сложний вік, попаде на вулицю - не дай Бог…

- Шо ви так розволновались, - Дєніс Іванович глотнув водички, шоб показать приклад, і Нінель Адамовна його негайно зобізяннічала. - Повірте, нима причин переживать.

- Да як жи нима? - поперхнулась жещина. - Як жи нима, када він позавчора приходе, і я бачу, шо рибьонок ледь не плаче, і каже… Каже, значить, шо закрили шахматну секцію, шо ви лічно - так їм тренір сказав, - розпорядились… Сократить, бо нима фінансування і всяке таке… Ну разві ж так можна?

- Ах вот ви про шо… - Дєніс Іванович мєдлінно зняв очки й положив на стол, массіруя перенісся вказівними пальцями.

- Да, я про шахматну секцію! Вона ж всігда була в Дворці Піонерів! Всігда! І самі луччі виходили звідси, стільки грасмейстерів, на весь світ прославили, ето жи ціла школа, плеяда талантов! І тренер, Микола Платонович, - це ж настоящий клад! Да як у вас рука піднялась підписать цей приказ?!

Дєніс Іванович скрушно хитав головою. Якось так винувато і приречено, шо вдруг Нінель Адамовні аж стало його жалко.

- Ви знаїте, всі ми ошибаїмся… - таке начало вселило в маму Колі неабиякий оптимізм, но довго він не буяв. - Така, видно, людська природа шолі… Ви думаїте, я не понімаю? Невже ви діствітільно думаїте, шо я не понімаю, яка велика роль шахмат у цьому світі?!