Марія Ряполова - Бурецвіт

Тож я вирішила все забути. Втім, потім мої плани змінилися, і я вирішила приготувати трохи інше зілля.

Воно дозволяє забути, що ти робив протягом двадцяти чотирьох годин. Не назавжди забути, на наступну добу. Але мені цього було достатньо. Я випила його наступного дня о четвертій годині. Після цього, певно, знепритомніла на кілька хвилин. А коли прокинулася, то в моїй голові була дірка між четвертою годиною вчорашнього дня і четвертою годиною трьома хвилинами, що повідомив мені годинник. На столі ж лежала записка, написана моєю рукою. «Піди та будь-що віддай свою долю чародієві». Мене це спантеличило. Віддати? А мої знання? Чому?

Я стояла і не знала, чи варто собі вірити. Та що мені лишалося?

Я зібралась і пішла туди ж, де була вчора. Це я пам’ятала. Я намагалася не думати дорогою ні про що, намагалася не намагатися що-небудь згадати. Перед парадними дверима я затрималася на мить. Що я роблю?

— Лірино, стій!

Я озирнулася. До мене біг не хто-небудь, а Мереж.

— Стій! — сказав він, важко дихаючи. — Не ходи туди.

— Чому ж?

— Я подумав і так вирішив, — авторитетно промовив він.

— Он воно що.

— Так. Лірино… крім мене твоєї присяги ніхто не чув, а я скажу, що пожартував.

— Пожартував… — повторила я.

— Лірино, я ж не винен. Мені треба опановувати професію.

— Вибач?

— Лірино, я чародій. Не Моротемн, ні. Я інший. Я чародій-початківець, розумієш?

Я похитала головою.

— Ти була моїм іспитом на зрілість.

Я ніби розуміла, про що він, але якось не до кінця.

— Я просто скажу, що нічого не було. І все. І цим усе скінчиться. Я… піду до іншого чародія на практику. Розумієш? Просто йди додому. Нічого не трапиться.

Може, це мене і підбадьорило би, та сама я собі наказала піти й віддати долю.

— Іди додому. Причому «будь-що».

— Лірино… ну? — він в очікуванні вглядався в моє обличчя.

Ця людина вже обманула мене раз. Чи варто йому довіряти?

Господи, що ж я робила вчора після четвертої?

— Лірино, ти що, дивна?

Може, це мій єдиний шанс. Та в записці було сказано: «будь-що».

— Вибач, Мереже, але вже пізно.

— Що? Ні…

— Вибач.

— Ти з глузду з’їхала, — похитав він головою.

Я прочинила двері й увійшла.

— Ну, нарешті, — промовив чародій десь поруч із темряви.

— Моротемне, що ж ви оце стережете людину в під’їзді, мов якийсь злодій, а не чекаєте у вітальні?

— Ваше рішення?

— Я…

— Ну?

— Віддаю свою долю, — випалила я.

— Чудово.

20

Я прокинулась у своєму ліжку від того, що дзеленчав телефон.

Голова була важезною, думки в ній не ворушилися.

— А… алло…

— Лірино! — вискнув хтось. — Лірино!

— Привіт, русалко!

— Ти! Ти як? — спитав він спокійніше.

— Я? Жахливо.

У моїй голові почали прокидатися спогади.

— Господи, та я ж маю віддати долю чародієві…

— Вже віддала, — заспокоїв він.

— А… а таке враження, ніби нічого не змінилося.

— Ще й як змінилося. Багато чого!

— А як ти знаєш, що це я?

— Лірино! Ти що, нічого не пам’ятаєш?

— Про що?

— Ну, про оголошення.

— Про яке оголошення?

— Твоє! На всю сторінку, у щоденній газеті.

— Оголошення? Яке?

— Про тебе.

— Що?

— Хто ти така, коли народилася, як жила, про крамницю…

— Я… я що, собі хлопця шукала?

— Чорт, якого хлопця! Ти і про Бурецвіта там написала.

— Що?

— Все те ж! Лірино, ти написала, що ви віддали свої долі Моротемну. Ти порушила головне правило. Про передання долі ніхто не повинен знати. Бо тоді чародій не зможе володіти долею. А тепер про це знають тисячі людей!

— І що? — я підскочила на ліжку.

— Це порушило його зв’язок, причому не лише з вашими долями, а з усіма, що він коли-небудь отримував. Він позбавлений тепер усіх доль, окрім своєї власної!

— Нічого собі! Чому ж він нас не прокляв?

— А в нього без інших доль сили не стало. Ми боялися, що тепер нам буде непереливки, — зізнався русалка. — Що рада чародіїв це так просто не залишить. Але вони передали нам листа, що не мають жодних претензій, бо Моротемн діяв нахабно і перейшов усі можливі межі, тож вони схвалюють твої дії.

— То я молодець, русалко, — задумливо промовила я.

— Є трохи.

— А Бурецвіт?

— О! Бурецвіт тепер із орхідеєю. Запишався, не телефонує.

Відучора його не чув.

— А заповідник?

— А заповідник самовідновився, тільки-но ти сама дала раду своїм проблемам.

— То це все?

— Що?

— Це просто кінець? Нарешті, край жаху?

— Я тобі дам край!

— А що таке?