Марія Ряполова - Бурецвіт

— Справді? — скептично посміхнувся він.

— Так.

— Я тобі не дам. Ти все критикуєш.

— Я не буду критикувати, — сказала я.

— Ага, звісно. Так я й повірив.

— Не буду. Обіцяю.

— Це ти зараз. А почитаєш і станеш сперечатися, — заскиглив Мереж.

— Ні, я не буду.

— Не будеш?

— Ні.

— Точно?

— Я тобі присягаюсь.

— Присягаєшся, що погодишся з усім, що тут буде написано?

— Присягаюся, — легко сказала я.

— Повтори.

— Присягаюся, що погоджуся з усім, що там буде написано.

— Підійди.

Я встала і зробила до нього крок. Він із серйозним обличчям витягнув з-під ліжка папірець і подав мені.

— Читай.

— Дякую, Мереже, — усміхнулась я і піднесла папірця до очей.

Там великими літерами було написано:

«Я, ЛІРИНА СОННІЧ, ДОБРОВІЛЬНО ВІДДАМ СВОЮ ДОЛЮ ЧАРОДІЄВІ МОРОТЕМНУ».

18

Я прийшла на перемовини. Дорогою в моїй голові крутилася одна фраза: «Я, Лірина Сонніч, добровільно віддам свою долю чародієві Моротемну». Це написав Мереж. А від себе я додавала: «Або я і всі мої рідні будуть прокляті».

Після того, як я ледь не знепритомніла, побачивши, що було на аркуші, Мереж кудись зник, а мені зателефонував Радник і сказав, де й коли на мене чекатимуть. Моротемн прийняв мене у вітальні якоїсь квартири, де, здається, ніхто не жив.

— О, пані Лірино! Радий вас бачити, — сказав він, коли я увійшла.

Я не відповіла.

— Сідайте.

— Дякую, я постою.

— Ну, як бажаєте. Отже, — він склав ручки на череві, — ви вже вирішили, що робити? Обрали між розставанням із долею та прокляттям?

— Я вже обрала.

— Чудово. Тоді не будемо гаяти час.

— Але… — перебила я. — Я хотіла б дещо… дещо з’ясувати.

— Якщо я можу допомогти, то завжди радий, — посміхнувся Моротемн.

— Що сталося з Бурецвітом?

— О! Про це не хвилюйтеся зовсім.

— Він знайшов орхідею?

— Так.

— І він не втратить долі?

— Розумієте… — чародій співчутливо покивав головою. — Це важко буде вам пояснити, пані. Річ у тім, що Бурецвіт утратив свою долю задовго до того, як познайомився з вами.

Збита з пантелику, я понуро розглядала його темну постать.

— Що?

— Не хочу обтяжувати вас подробицями…

— О, ні, будьте ласкаві.

— Я не знав, що Бурецвіт мав орхідею. І він не знав. Тому зі шляхетною метою вберегти рідних від прокляття він майже відразу погодився віддати мені свою долю. А от коли я отримав її, то побачив, що в нього є квітка! Мене це зацікавило.

— Але як це…

— Звичайно, це була не випадковість, що він зайшов до вашої крамниці. Я давно спостерігав за вашим родом, пані Лірино.

Я знав, що ви провідник, тож і згадав про вас, коли він мені знадобився.

— Я не розумію. Як же він пройшов під аркою?

— Як усі.

— Але ж ви сказали…

— Я повернув йому його долю. На цей короткий час.

— А як же він погодився зробити це для вас?

— Він знав, що ви будете прокляті, якщо він, тобто я, не знайду орхідеї. Я переконав його уникнути зайвих жертв. Про наші наміри щодо вас він і гадки не мав. Я обожнюю гуманістів, пані Лірино.

— То ввесь цей час, увесь інший час, то були ви?…

— Ох! Ну звісно, не я. Я використовував його характер, звички, спогади; якби вам стрівся справжній Бурецвіт, то поводився б він так само або майже так само. Я лише трохи контролював його. Діяв він фактично сам по собі. Як запрограмований.

— А та померла дівчина? — Історія про те, як я спіймав на слові Бурецвіта, цілком правдива. Тільки дівчина, звичайно, була інша. Його справжню дівчину, як ви розумієте, поховали раніше.

У моїй пам’яті раптом зринули три знімки, що я їх знайшла у квартирі шукача. Він і руденька дівчина.

— А ви… — Моротемн зітхнув, — ви — те, про що я мріяв, пані Лірино.

— Бо, отримавши долю провідника, ви отримаєте його знан ня, що завжди були від чародіїв приховані, — промовила я в задумі.

— Саме так. До того ж ви така приємна особа, пані Лірино.

За час нашого спілкування я до вас прихилився. Для мене тепер буде особливим задоволенням отримати вашу долю.

— Я прийду до вас завтра, — раптом сказала я. — Мені потрібен ще один день. Розумієте, мій вибір складніший навіть, ніж зазвичай.

— Так, але ви сказали, що вже його зробили.

— Тепер мені потрібен ще один день.

Він зміряв мене поглядом і посміхнувся.

— Гаразд. Я чекатиму.

19

Коли я прийшла додому, то стала готувати зілля. Зілля забуття. Я не хотіла, щоб мої рідні та друзі були прокляті, але передати чародієві всі знання провідників — то велика зрада. Це зробить його дуже великим, а всіх провідників — дуже маленькими. Він захоплюватиме нові й нові долі. Так не повинно бути. Це остаточно порушить рівновагу на його користь.