Кейт Аткинсон - Руїни бога

Вони похмуро валандалися при літаку, чекаючи, доки водійка привезе Віка назад. Джордж Карр, як завжди, гриз свій пайок шоколаду. Решта відкладала шоколад на потім, але Джордж вирішив, що може загинути, «й так солоденького і не скуштувати». Коли ріс у Ланкаширі, то шоколадом ласував нечасто.

Вони викурили по останній цигарці за наступні годин шість, спорожнили сечові міхури на хвіст «Ц-Цукру» і похмуро втупилися в землю. Навіть зазвичай балакучий шотландець стих. Бідолашний другий пілот виглядав так, мовби сходив на ешафот.

— Це вони завжди так? — пошепки спитав він у Тедді.

Не міг же Тедді сказати бідоласі: «Вони певні, що сьогодні накладуть головою»? Тож вирішив зіпсувати репутацію екіпажу й заявив:

— Ні, просто похмурі лайдаки.

Того ранку Тедді отримав листа від Урсули. Нічого серйозного, але наприкінці вона спитала: «Ти як?» — сестра вклала у ці два лаконічні односкладові слова стільки почуттів, що вони аж здіймалися зі сторінки й розгорталися у щось більше і глибше. «Тут все ок, — написав він так само лаконічно, а тоді докинув підбадьорливий дар слова аж на три склади: — Ти не хвилюйся».

Він попросив дівчину з допоміжного жіночого загону — пакувальницю парашутів на ім'я Неллі Джордан, якій він був небайдужий, — надіслати листа. Усі жінки на базі балували Тедді — мабуть, виключно тому, що він протримався довше, ніж більшість. Лист треба було надіслати, щоб він не завалявся бува у шафці, якщо Тедді не повернеться. Таких листів у Тедді було три: один для матері, один для Урсули, один для Ненсі. Вони всі були приблизно однакові: він їх любить, нехай його не оплакують, бо він загинув за те, у що вірив, а їм треба жити далі, саме цього він би хотів. І таке інше. На його думку, ця остання одностороння кореспонденція — не місце для філософських роздумів. Чи, як на те пішло, для правди. Дивно писати про себе у майбутньому, в якому тебе не існує, — така от метафізична заковика.

Якщо він загине, то хтось із комітету з адаптації — ото вже евфемізм — прийде і швидко розбере його речі. Усе, що змусило б його мати чи дружину задуматися (непристойні світлини, листи до іншої жінки чи гумові вироби), кидали в інший пакет. У Тедді не було переступів, які потрібно приховати, чи вони бодай не лишали по собі матеріальних доказів. Інколи він задумувався, що сталося з речами, які зазнали цензури на благо, — цікаво, їх просто викидали чи десь був склад небажаних таємниць? Він так ніколи й не дізнався, що з ними відбувалося насправді.

Наступного року, коли пішов його другий строк, Тедді випадково натрапив на склад, забитий формами для польоту. Спершу був подумав, що це форми на заміну, але потім придивився уважніше і побачив на них нашивки, стрічки й медалі — і тоді зрозумів, що їх зняли з поранених чи загиблих. Ці порожні форми подарували б йому поетичний образ, але він зрікся поезії.

Інколи новий екіпаж прибував на базу й виявляв, що по їхній хатині досі розкидані речі попередніх мешканців, ніби ті ще можуть вернутися. Тоді комітет з адаптації виганяв їх надвір, щоб «дали прибрати», складав речі загиблих у пакети, а жінки з допоміжного загону чи ординарці перестеляли ліжка. Бувало й таке, що салаги мали виліт того самого вечора й не поверталися, тож у свіжозастелених ліжках ніхто навіть не встигав заночувати. Вони приходили і йшли, й ніхто навіть не встигав довідатися, що то за одні. Їхні імена були писані на воді, випалені на землі, розвіяні у повітрі. Легіон.

Вік Беннет повернувся, розмахуючи «спіднім» («Ми це спіднє бачимо частіше, ніж його одяг», — сардонічно зауважив Мак), і вони залізли у «Ц-Цукор», що замінив «Д-Джигу». «Д-Джига» була неповоротким звіром. Як і багато інших літаків із серії «Марк II», вона неохоче відривалася від землі. Якби вона була конем, то це була б така шкапина, перед якою треба гопки скакати, аби вона почала перегони, а вже, щоб до фінішної прямої дійшла… Якщо не знати заздалегідь про її особливості й вибрики, особливо про суїцидальне прагнення звернути направо, то все могло закінчитися, так і не почавшись.

То їхній другий виліт на новенькому «Ц-Цукрі», літак щойно із заводу, свіженький, як колись його екіпаж. Вони хотіли відбути строк на «Д-Джизі», про яку вже згадували з теплом. Вона приносила їм везіння, вона їх захищала, гірко, що вони її втратили. Вони були певні, що це — черговий знак, що до тридцятого вильоту не дотягнуть. На фюзеляжі «Д-Джизі» намалювали двадцять шість бомб — по одній на кожен виліт; двадцять перший рейд позначав ключ, а рейд над Італією якийсь жартун означив ріжком морозива. Єдиний виліт «Ц-Цукру» (на Дюссельдорф) ще не відзначили, й, хоча літак був новесенький, ніхто йому гаразд не довіряв. Те, що двигун лівого борту перегрівався — далеко не головна їхня претензія.