Кейт Аткинсон - Руїни бога

Цікаво, а Ненсі в курсі тверезої арифметики смерті в бомбардувальній авіації? Мабуть, ні. Вона в коконі клінічної безпеки якоїсь мудрованої посади. Вона намагалася знайти спосіб побачитися з ним у Лондоні, коли його строк закінчиться, і писала: «Може, я приїду на весілля твого співробітника? Ти зможеш випросити зайве запрошення — чи дівчатам туди не можна?!». Тон листа його роздратував, що вже там казати про невдале слово «співробітник». Вік Беннет йому не «співробітник». Він така сама частина Тедді, як рука чи нога, — його друг, товариш, побратим. Якщо цивілізація заціліє (в той момент здавалося, що імовірність цього — п'ятдесят на п'ятдесят), то, може, постане суспільство рівних, новітній Єрусалим із левелерами і діґґерами? І справа не лише в Королівських повітряних силах, де не існує класового поділу, бо всі разом у багні по вуха. Тедді працював пліч-о-пліч із чоловіками — й жінками, — з якими ніколи не зустрівся б у приватній закритій школі, в Оксбриджі, у банківському світі. Нехай він їхній капітан, нехай він за них відповідальний, але він не був за них вищий.

Він спалив листа Ненсі у грубці у своїй казармі. Дров їм вічно не вистачало.

— Чотири хвилини до цілі, командире.

— Так точно, навігаторе.

— Чотири хвилини до цілі, бомбардире.

— Так точно, командире.

— А лівий двигун досі барахлить, командире , — повідомив Норман Бест.

Вогник на вказівнику тиску палива із лише йому знаних причин мигав цілий рейд. Це був саме той двигун, через який вони не змогли злетіти вчасно, і Норман вже якийсь час підозріло до нього прислухався. Ну й добре, що вони затрималися, сказав Вік Беннет. Він — це він-бо! — якимось дивом примудрився забути свій амулет, але переконав водійку з жіночого допоміжного загону, яка підвозила їх до злітної смуги, зганяти до казарми по талісман, доки наземна команда приводила примхливий двигун до тями. То неоспівані герої «гаєчного полку» — авіамеханіки, слюсарі, техніки. Ці сержанти чи й просто рядові трудилися день і ніч, у дощ і сніг. Вони махали їм на прощання й вітали тих, хто повертався. Інколи вони не спали цілу ніч, чекаючи на безпечне повернення «свого» літака. У них амулетів не було, вони просто по-діловому тисли всім руки перед відльотом і казали — «Ну, до зустрічі вранці».

Амулет Віка Беннета — червоні атласні трусики нареченої, вищезгаданої Ліл. Вік акуратно складав «спіднє», як він казав, і клав у кишеню бойової форми перед кожним вильотом.

— Якщо доживемо до його весілля, — сказав Кіт, — то я знаю, про що ми всі думатимемо, коли молода у церкві зашаріється.

— Це я зашаріюся, — сказав Кенні Нільсон.

Усе залежало від удачі.

— Ніяка удача не панія, — примовляв Кіт, — звичайнісінька собі хвойда.

Забобонів на базі не бракувало. Чи не в кожного в ескадрильї був якийсь талісман — як не локон, то іконка святого Христофора, як не гральна карта, то кроляча лапка, яким узагалі не було ліку. Один старший сержант завжди співав «La Donna è Mobile», надягаючи форму для польотів, а інший завжди надягав спершу лівий черевик, а потім — правий. Якщо він випадково першим надягав правий черевик, то мусив роздягатися й починати все спочатку. Він пережив війну, а той, що співав «La Donna è Mobile» — ні. Не пережили її й сотні інших солдатів із дивними обрядами й амулетами. Ім’я загиблих було легіон: у богів свої таємні плани.

У Кіта амулетів не було — він стверджував, що ціла його родина була «ліві двері справа», то й удача мала діяти задом наперед: все в нього «було б гаразд», навіть якби він пройшов під драбиною, а шлях йому перебіг тузин чорних кішок. Він походив із ірландських циган, яких депортували до Австралії як волоцюг.

— Мабуть, вони й не були, власне, циганами. Просто собі волоцюги й бурлаки.

Кенні Нілсон був наймолодшим із десяти дітей, їхнім «мізинчиком». Його амулет — обшарпане чорне кошеня, яке незграбно скрутила з повсті якась із його орди племінниць. Це жалюгідне створіння виглядало так, мовби значну частину свого життя провело у пащі пса.

А талісманом Тедді, звісно, став срібний заєць, подарований Урсулою, — спершу він ставився до нього з нехлюйською байдужістю, але тепер перед кожним вильотом обережно клав до кишені бойової форми, просто над серцем. Він мимоволі виробив цілий ритуал: торкався зайця, як святині, перед злетом і після посадки, ніби молився чи дякував. Звісно, він його не відчував крізь дубльонку і надувну рятувальну куртку, але точно знав, що заєць там і мовчки робить все, аби порятувати йому життя.