Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Сходжу в театр і повечеряю з друзями, — сказала вона, — там і заночую.

У неї була тривожна душа — не найкраща риса у дружини, проте він мусив їй довіряти, інакше ціла споруда їхнього шлюбу розсипалася б.

Памела сиділа у вітальні, втупившись у підручник з хімії. Вона провалила вступні екзамени до жіночого коледжу Кембриджа Ґіртон, і перспектива подорожі «на сувору північ» її не тішила, але, як казала Сильвія, — що її дуже дратувало, — «проти рожна…». Памела потай сподівалася на блискучі відзнаки та стрімку кар'єру, але тепер боялася, що їй, попри всі мрії, не судилося стати справжньою героїнею.

Простягнувшись на килимі біля Памелиних ніг, Урсула відмінювала неправильні латинські дієслова.

— І це наші найкращі роки? — спитала вона у Памели. — Здається, далі може бути тільки краще, бо куди ж гірше.

Памела розсміялася:

— Не зарікайся.

Джиммі сидів за кухонним столом у піжамі й ласував перед сном молоком із печивом. Місіс Ґловер — їхня кухарка — на дух не зносила казок і легенд, тож Бріджит, яка саме відчищала казани, скористалася з її відсутності, аби розважити Джиммі плутаною, та все ж страшною до чортиків історією про привидів. Місіс Ґловер натомість куняла в себе вдома, поставивши ноги на ослінчик і стискаючи в руках чарку стауту.

Іззі тим часом їхала прямою дорогою, наспівуючи «Alouette», бо все ніяк не могла позбутися цієї мелодії. «Je te plumerai, — фальшивила вона, — je te plumerai». Я тебе випатраю. Війна була жахлива, дарма вона про це згадала. Іззі була у СЗПД — дурний акронім. Сестринський загін першої допомоги. Вона, яка доти за кермо й не сідала, записалася водити карету швидкої допомоги, а врешті чого тільки не робила. Наприклад, мила щовечора карету швидкої від крові, рідин і відходів. Вона бачила поранених, обгорілі кістяки, поруйновані села, кінцівки, що стирчали з-під болота й пороху. Відра брудної вати й просякнутих гноєм бинтів, роз'ятрені рани бідолашних хлопців. Не дивно, що всі намагалися чимшвидше про це забути. На бога, зараз час веселитися. У Франції їй вручили хрест за військові заслуги. Вдома вона нікому про це не розповіла — просто сховала його на дно шухляди. Порівняно з тим, через що пройшли хлопці, це не мало ніякого значення.

За час війни вона двічі заручалася, проте обидва юнаки загинули за якісь кілька днів по тому, як запропонували їй руку і серце, — Іззі навіть не встигла написати додому, щоб повідомити добрі новини. Другий помер у неї на руках. Вона випадково знайшла його в польовому госпіталі, куди доставляла поранених. Його так скалічило артилерійським вогнем, що вона навіть не одразу його впізнала. Матрона, якій бракувало медсестер і санітарів, дозволила їй лишитися при ньому. «Тримайся, милий», — заспокоювала його Іззі, сидячи на його смертному одрі у жовтавому жирному світлі керосинової лампи. В останні миті він кликав маму, як і всі вони. Іззі не могла уявити, щоб вона при смерті кликала Аделаїду.

Вона розгладила простирадла нареченого, поцілувала йому руку, бо обличчя в нього майже не лишилося, і повідомила санітарові, що той помер. Обійшлося без евфемізмів. А тоді повернулася до карети швидкої й рушила шукати нові жертви.

Вона відсахнулася, коли третій соромливий юнак — капітан на ім’я Трістан — запропонував зав’язати їй на пальці ниточку. («Вибачте, більше нічого в мене немає. Потім, коли це все закінчиться, я куплю вам прегарний діамант. Ні? Ви певні? Я був би вам довіку зобов’язаний»). Їй не щастило, тож хай бодай цей порятується, подумала Іззі з невластивим їй альтруїзмом. Це було смішно, враховуючи, що всі ці милі солдатики так чи так приречені, з її допомогою чи без неї.

Іззі більше не бачила Трістана. Думала, що він загинув (думала, що вони всі загинули), але за рік після війни натрапила в газеті з новинами світського життя на фото, де він виходив із каплиці Діви Марії при Вестмінстерському палаці. Виявилося, тепер він член парламенту і багатий спадкоємець — грошей кури не клюють. Він усміхався своїй геть юній нареченій, що тримала його під руку — на пальці в неї, як подивитися крізь збільшувальне скло, і справді був прегарний діамант. Мабуть, Іззі його порятувала — але, на жаль, не порятувала себе. Коли Велика війна добігла кінця, їй було вже двадцять чотири роки. Вона зрозуміла, що розтринькала всі свої шанси.

Першого її нареченого звали Річард. Більше нічого вона про нього й не знала. Здається, він полював із Бофортами. Вона сказала йому «так» знічев'я, а ось у другого — того, який помер у польовому госпіталі в неї на очах, — справді була шалено закохана. Вона його любила і, що ще краще, він любив її. У короткі миті, які їм судилося провести разом, вони мріяли про радісне майбутнє, де вони каталися б на човнах, їздили верхи й танцювали. ЇЛИ, сміялися, ніжилися на сонці. Підносили б келихи шампанського за удачу. Не було б у тому майбутньому грязюки та бійні без кінця. Його звали Авґуст, для друзів — Ґус. За кілька років після того вона виявила, що красне письменство може оживляти чи зберігати мертвих.