Кейт Аткинсон - Руїни бога

Письменників завжди питають, «про що» їхній роман. У «Слові від автора» до «Життя за життям» я скаржилася, що роман насправді про себе самого: не для того я згаяла на нього два роки свого життя, щоб підсумувати його в кількох реченнях. Хоча, звісно, кожен роман таки про щось. Якби мене спитали, про що «Руїни бога», я б сказала: це роман про красне письменство й уяву (і про те, як ми уявляємо те, що не можемо пізнати), а також про вигнання (людини з Раю). Ви, мабуть, помітили, що в цьому романі раз у раз згадують Утопію, рай та ідилічне минуле: «Втрачений рай» і «Мандри пілігрима». Навіть книжка, яку донька Тедді жбурляє йому в голову — це «Казки країни фей» Енід Блайтон, засновані на «Мандрах пілігрима». Деякі з цих покликань навіть незумисні, мовби частина мозку письменника свідома того, що робить, а частина лишається у трагічному невіданні. Лише зараз я почала усвідомлювати, скільки ж у книзі злетів і падінь. Всі і кожен зриваються в небо чи падають на землю. (А ще птахи! Незчисленні зграї птаства!)

Образність тексту має для мене принципове значення: йдеться не про показову образність, якою тицяють читачеві під ніс, а про значно тоншу павутину, яка обплітає цілий твір і сплітає все докупи. «Червона нить» крові, що пов'язує Тоддів, перегукується з червоною ниткою, яка позначає довгий відтинок рейду на Нюрнберг, і червоними нитками у житловому комплексі — я зауважила цю структуру, допіру перечитуючи завершений текст, але зараз вона видається мені досконало логічною. (Тільки не питайте, чому там стільки гусей. Гадки не маю).

І, звісно, в основі роману лежить одна велика ідея, що стосується красного письменства — вона відкривається аж наприкінці, але, по суті, і є raison d'être книжки. Думаю, якщо те, про що ви пишете, вам справді небайдуже, то не можна весь час чіплятися виключно за вигадки, інакше ви врешті опинитеся у плоскому світі, де текст перестає бути простором взаємодії особистості і світу. Якщо цим я вступаю в полеміку з модерністами, постмодерністами чи тими, хто прийшов їм на зміну, то хай так і буде. Від категорій, які накладають на нас обмеження, треба відмовлятися. (Слова «обмеження» і «стрим» раз у раз зринають у романі — як і «свобода», їхній антонім — це я також зрозуміла, допіру коли завершила текст. Я була думала їх повикреслювати, але врешті передумала. Вони там невипадково).

Війна — найяскравіший прояв гріхопадіння, особливо, можливо, коли ми відчуваємо моральний імператив у неї вступити, що накладає нерозв'язні етичні дилеми. Ми не можемо і не мусимо ставити під сумнів звитягу «Галіфаксів», «Стерлінгів» і «Ланкастерів», але бомбардування були спірною операцією, грубим використанням тупої зброї, та ще й погода і брак технології постійно ставали на заваді (попри колосальний технологічний ривок уперед, який породжують усі війни). Тоді ніхто не усвідомлював, що між задекларованими результатами бомбардувань і їхніми реальними наслідками пролягала прірва, — підозрюю, особливо складно це осягнути тим, хто сидів у бомбардувальниках.

Влада вирішила відмовитися від точних бомбардувань легітимних цілей (майже неможливих уночі на тому етапі технічного розвитку) і перейти до бомбардування цивільного населення, бо дійшла висновку, що винищення робітників фабрик і їхніх жител — це теж економічна війна. Кампанія починалася з найкращими намірами (уникнути війни на виснаження, яку пам'ятали з окопів Першої світової), проте врешті саме на те й перетворилася і постійно ескалувала, аж доки не стала ненаситним звіром, якому вічно не вистачало людей, технологій, сировини — які, можливо, продуктивніше було б скерувати деінде, особливо в останні місяці — і звістувала апокаліптичні сценарії цілій Європі. Гаррісова одержимість тим, щоб перетворити Німеччину, яка й так була при смерті, на руїни й попіл здається радше біблійною карою, ніж військовою стратегією (хоча я й не належу до затятих критиків Гарріса). З перспективи часу все видно краще, але у розпал битви не до перспективи.

Питання моральності стратегічної бомбардувальної офензиви постало одразу після війни (почасти внаслідок того, що добрий дипломат Черчілль зробив усе, аби скласти з себе відповідальність за цю кампанію). Чи ж не стали ми й собі варварами в ході війни з варварством, коли обернули зброю саме проти тих, кого цивілізація має захищати: старих, малих і жінок? Та, врешті, війна — це варварство для всіх сторін: і для невинних, і для винних.

Це роман, а не полемічний трактат (та я й не історик), а тому лишила в тексті двозначності й відкриті питання, які озвучують герої.