Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

Шацькi озера - це щось неймовiрне. Це вони вiддзеркалюються в повiтрi, тому повiтря, небо насиченi такими блакитними кольорами, що починаєш заздрити Боговi. Вiн це змiг зробити! Бо все це справдi диво. Другу добу поспiль я сплю. Тому що мiй виступ, яким я похрещу Дiрку, призначено на третiй день. Це мене тiшить, бо на третiй день, як каже менi мiй досвiд, нiхто й нiчого вже не здатний адекватно сприймати. А приготувався я погано. Абияк. Наче в iнститутi. В мене є пiдручник i фаховий журнал, якi я креативно покреслив. Може, вирiзати потрiбнi тексти ножицями та склеїти? Буде схоже на старовинний сувiй. Ще в мене є досвiд. Досвiду менi бракувало пiд час складання iспитiв та залiкiв. Але зараз вiн у мене є. Тому менi буде простiше, одначе все одно я буду верзти казна-що. Другу добу поспiль я прокидаюсь о пiв на шосту. Це - схибленiсть. Коза драна з'їла мiй спокiй. Смачного, стерво.

Вже майже одинадцята. Пiсля мого опiвшостення ще годину я намагався заснути, i менi це вдалося. Тому зараз я почуваюся меленим збiжжям, що розсипане на заснiженiй полонинi. Мiй виступ о третiй годинi, а зараз непогано було б попоїсти. «А як там Галинський? Добряче йому пiпчиться?» Раптом думаю я. Стукiт у дверi перебиває мої думки. Я вiдчиняю, схожий на римського iмператора. Якщо взути iмператора в гумовi капцi. Довге пряме волосся. Сiрi очi. Прямий нiс. Пряма спiдниця, прямi ноги середньої довжини. Панчохи. Тонкi. Тiлесного кольору, п'ятнадцять ден. Туфлi на прямих пiдборах середньої висоти. Надзвичайно прямий погляд. Надзвичайно крутi стегна. Це - Марина. Вчора ввечерi ми разом, у компанiї ще двох делегатiв форуму, грали в преферанс. «Ти забув». Каже вона. В її руках мiй гаманець для серветок. Тиснена шкiра кольору бордо. Його менi подарувала колись Iрка. Я пригадав її фiрмовi глибокi викоти. На Маринi був тонкий светр, пiд горло. Вона оглядає мiй стандартний номер. «У мене iнший телевiзор». Каже вона. В неї справдi був iнший телевiзор.

Ми сидимо на її балконi. Вчора на такому самому балконi поверхом вище ми грали в преферанс. Я курю, вона крутить у руках серветку, яку витягла з мого гаманця з тисненої шкiри. На низькому столику, який чомусь притрушений пiском, стоїть пляшка коньяку, два гранчаки, часточки лимонiв, схожi на жовтозубi вищири невiдомих створiнь. Я трохи замрiяний. Вона сякається. Бiла серветка швидко зникає, нагадуючи менi хвiст зайця. «Смiття». Каже вона. «Що?» «Все - смiття». В неї силувана посмiшка. «Щось не те?» Питаю я. «А решта - те?» Я мовчу, бо ненавиджу, коли наражаюся на випадки жiночої агресiї. «Ти думав, як ми живемо?» Я так далеко не думав. «Не думав. Тому що, по-перше, я тебе не знав, тому нiяк не мiг думати, як МИ живемо. А по друге, моя голова весь час окупована iншим». Вона знову кривиться. «А ти як живеш?» Я замислююся. Наливаю собi коньяку, мовчки запитую в неї: хочеш? Вона вiдводить погляд. Я наливаю коньяку їй. «Я живу досить просто». Починаю я. «Ха». Вона реагує. «В мене є своя хата. I машина». Я зупиняюся, тому що не розумiю, чого це я почав теревенi про банальнi матерiальнi речi. Вона ж слухає. «В мене є друзi. Хоча, переважно, це я в них є«. Вона витягує чергову серветку. «В мене бувають жiнки». Продовжую. «Переважно, це ти в них буваєш». Дражниться вона й регоче. Я теж посмiхаюся. Торкаюся її руки. «А ти? Що в тебе?»

«А в мене є чоловiк». Так просто каже вона. «А ще в мене є коханець. I в мого чоловiка теж є коханець, уявляєш собi, до чого призвело це рiвноправ'я? Але зваж, нашi коханцi - рiзнi люди!» Вона зайшлася в п'яному реготi. Чи це гикавка? Менi подобається Марина. Її довге блискуче волосся, дощовi очi, виразне стегно, на якому вмостилася серветка. «Менi з тобою було добре». Вона жестом забороняє менi говорити. «Я не хочу, щоб ти це повторював». «Повторював що? Слова чи кохання?» Питаю я. Вона ховається в своєму волоссi. Наче пiд вербою. «Кохання?» Запитує вона. «Знаєш, кохання є неповторним. Як подих». «Ти ж лiкарка». Всмiхаюся я. «Якщо не повторювати подих - помреш». Я хапаю її за руку й тягну в номер.

«Старий, узагалi це була халтура. Те, що ти зараз прорiкав».

Це менi каже Саша чи Михась, з яким я вчора грав у преферанс. «Дякую, що ти менi сказав, друже. I не знаю, як би я жив, коли б менi не говорили правду». Вiн плеще мене по плечах. «Я це тобi сказав, тому що трохи тямлю в кiстках». «Шкода, що я тебе не чув.

Може, навчився б чомусь корисному». Натомiсть кажу я. «Iронiзуєш?» Я запевняю його, що анiтрохи. «Я завжди виступаю в перший день. Щоб помiтили. Це - раз. Щоб слухали. Це - два. I щоб потiм нiщо не вiдволiкало мене вiд пияцтва. Це - три». «А чого ти сьогоднi сюди припхався? Не пилося тобi?» «Я вчився з Маратом. Вiн схвальної думки про тебе. Радив послухати. Власне, тому i». Весь лiкарський свiт учився з Маратом.