Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

У салонi старої «Волги» її кузена ми мовчимо. Царина мовчання. Менi здається, що пил всмоктує тiльки-но народженi нашi слова й переховує їх у кишенях старих зеленуватих чохлiв. «А де Рада, де твоя дружина?» Витягую з кишенi кiлька слiв i передаю Юльчиному кузеновi. Вiн повертається до мене, дивиться грайливо. «А вирiшив не брати, щоб не заважала». Вiн менi пiдморгує. «На дорогу дивися, телепень». Вистрибують iз пiднiжного килимка рiзкi слова Юльки. Staccato. Вона мене до всiх ревнує. А може, це й сестринськi ревнощi. Вiн без усмiшки дивиться на дорогу. Юлька знає, що я подобаюся йому, але вiн зовсiм не подобається менi. Тобто не те щоб, але - нi. Я примощую голову на її колiна. Вона посмiхається. В нас вигляд змовниць. Всю дорогу вона плете менi тугесенькi косицi.

Червонi, жовтi, зелено-гарячi плями. Наче не листя, що шурхотить пiд вiтром, а зграйки хвилястих папужок облiпили дерева. Осiнь. Яскравi фарби, i ти здаєшся собi таким невиразним у порiвняннi з величчю рiдної природи. Мабуть, Юлька думає про те саме, iнакше навiщо вона обережно перекладає мою голову й хапає косметичку? Протягує й менi люстерко та губну помаду. Треба зробити кiлька яскравих мазкiв. Тим часом дорога змiнюється. Машина грузне у глеюватому ґрунтi. «Ганю, сiдай за кермо, а ми будемо штовхати». Каже кузен i матюкається собi пiд нiс. Коли виходиш iз машини - моторошно. Я сiдаю за кермо. Стою на мiсцi, поки машина буксує в багнюцi. «Слабаки», - кволо кажу їм я.

Раптом рухаємося. Швидше, нiж я сподiвалася. Якась пляма на путiвцi, хтось вимахує руками й кричить: «Стiй! Завертай сюди!» Я зупиняюсь. Мiсцевий iдiот. Лiзе прямо пiд колеса. Я вилiзаю з машини. Я сердита. Губи пiдiбранi, помаду я з'їла, у волоссi розповзаються сплутанi негроїднi косицi. В головi змiями кубляться злi реплiки, клекоче лава, готуються от-от виплеснутися смертельнi для людей потоки, але все це зупиняється через його очi. Це нетутешнi очi. Очi кольору насиченого синього неба. Неба iменi цiєї осенi. Вiн посмiхається до мене. Я бачу, як поспiшають Юлька з кузеном, наближаються, обличчя червонi, хекають. Ми з володарем неймовiрних очей стоїмо, роздивляємось одне одного. Невiдривно. Кузен кидається до машини, щось перевiряє. Переконався, що все гаразд - я обережно ставлюся до чужого майна. Уважно дивиться на нас. Ми ж мовчимо. Непорушнi. У моєму життi було стiльки хвилин мовчання й непорушностi, i це було кращим за все голосне та рухоме, що зi мною вiдбувалося. «Андрiй. Ганна». Юлька швидко опускає очi, закоханi жiнки скорiше за iнших розумiють, коли двох немає потреби представляти одне одному.

Я ж беру Юльчину руку, i ми входимо на невiдому територiю. Я починаю теревенити, щоб її вiдволiкти. Вона не пiддається, але вдячна менi за це муркотiння. Я почуваюся кицькою, що нашкодила. Мала шкiдниця муркотiнням забиває господарям баки. Багато порожнiх слiв, я нанизую їх, наче в дитинствi ягоди на лiску, виготовлюю намисто. Серце моє стукотить так сильно, що менi хочеться його накрити чимось, аби не почули iншi. Я не знаю, де стоїть Андрiй, але я чую, як гупає його серце. «Подивись, якi гарнi квiти!» Вимушене захоплення справдi гарними золотими кульками на струнких, сильних стеблинах. Схиляюся, хай охолодять моє обличчя. В них терпкий запах. «Давай пiдхопимо їх травою, бачиш, якi важкi?» Юлька погоджується, рве траву. «Слухай, там дiвчата вже щось готують, давай допоможемо?» Знову важкий погляд i легка згода.

Дача стоїть на вiдлюддi. «А там - бачиш, он там? Там ростуть вiковi сосни, наче продовження хатинки. Мiй персональний лiс». Розповiдає менi господар i вказує на рудувато-зелену смугу сосен. Наче вiдчуваючи нашi погляди, мала фiгурка серед дерев привiтно махає рукою в нашому напрямi. Незрiвнянний запах вогнища. «Мабуть, вiдпочивають, картоплю печуть, смажать шашлики». Я вiдразу впiзнаю його голос, хоча самого не бачу. Його погляд пропалює менi шию та спину. Я настiльки вiдчуваю, як менi пече, що пiдiймаю волосся, торкаюся пальцями - нi, холодне. Вiдчуваю його руку на ключицi. Чи можу я дихати? «Комар». Вiн посмiхається.

Нарештi я повертаюся до нього. Дивлюся йому просто у вiчi. Вiн трохи вищий за мене. Я роздивляюся його довгi гарнi пальцi, вiн помiчає, ховає руки в кишенi штанiв. Його нiс. Його надзвичайно тендiтний, як на чоловiка, нiс. Носик. Величезнi очi. Два великих мазки ультрамаринової гуашi на теплому жовтуватому фонi обличчя. Чи вiн вродливий? Можливо, менi нема що сказати, я не можу концентруватися, втрачаю контроль, тому що моє власне серце забиває мої власнi думки. Тому я схрещую на грудях руки, тисну на серце зап'ястком. «Тихше, будь ласка». Я дивлюся на нього й помiчаю, що вiн - моє вiддзеркалення. Схрещенi на грудях руки, переговори з серцем.