Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

«Вони там що… е… той?» «Нi». Валерiй - кмiтливий хлопчина. «Не той. Вони танцювали, впали й поснули. Може, звiсно, пiсля того, як упали й поснули, вони й той, але не тодi, коли я увiйшов». «Усе?» Зiтхнув з полегшенням я. «Нi. Потiм вона в мене вчепилася, тому я принiс її додому. Так почали жити. А пiсля того, як вона мене кинула, стала приносити менi додому своїх бахурiв-бухарiв». «Як я?» «Ну».

Ми ж з Iриною познайомилися банально: в лiкарнi. I вона нiде й нi з ким не валялася. Хоча в нас є де повалятися досхочу. Наприклад, пiд операцiйним столом. Iрина була травматологом. Пила вона, за свiдченнями Валерiя, ще з медичного училища. «В неї дуже мiцний органiзм. Я не знаю людей, якi можуть її перепити». Я уявив собi чергу людей, якi приготувалися перепити Iрину. «Привiт, невдахи». Сказав їм я. «Тому чоловiки не витримують. Iрка трохи п'янiє, стає розкутою i до всього готовою. А вони теж стають готовими. Вщент». Я згадував, як за п'ятою чаркою вона пожвавiшала, як її струнка ступня почала блукати лабiринтами моїх схрещених пiд столом нiг. Аж раптом я зник зi свого поля зору. «Так воно й буває«. Констатував мудрий Валерiй.

«Потiм починає працювати перевiрена схема. Вона кличе офiцiанта, вона платить за вечерю, вона пiдхоплює кавалера й тягне до мене. Ресторан вона обирає так, щоб був неподалiк вiд мого житла. Ось так воно й буває, хлопче». Iз цим не сперечатимешся. Буває. «А я почав пити, знаєш». Каже менi Валерiй, вiн дуже вiдвертий. «Вона знає, що я п'ю. Думає, що з солiдарностi. А я просто так п'ю». Вигляд при цьому в нього задерикуватий. «Ось залишила нам трохи грошви, щоб ми похмелилися. Ох, то баба винувата, що дiвчина черевата». «Вона сказала, щоб ти поки в мене полежав, а потiм вона побачить». «Що побачить?» Занервував я. Валерiй здвигнув плечима. Варто зауважити, що Iрина про мене геть забула.

«Привiт». Сказав я їй на роботi. «Привiт». Сором'язливо усмiхнулася вона. Вона говорила дуже тихо. «Що робитимеш надвечiр?» Поцiкавився я. «Та нiчого такого». Вона трохи пiдняла плечi, покрутила головою, пройшлася по них своїм тугим вузлом. Я її дуже хотiв. «Слухай, приходь завтра до мене. Тiльки вдень. Я нiколи не встаю рано». «Я завтра заступаю на добу». Сказала вона. «Може, сьогоднi ввечерi?» «Сьогоднi я в нiч». «У нас не збiгаються цикли». Знову посмiхнулася вона. «А ти вiзьми лiкарняний». Порадив я. I Iрина скористалася моєю порадою. Вона стала надзвичайно хворобливою жiнкою.

Колобку вона не подобалася. НАТО її схвалював. Втiм, НАТО був налаштований на пiдтримку будь-яких стосункiв, якi можуть вважатися засадами для справжнього подружжя. Варто сказати, що моя мати й Катерина, хоча i вважали НАТО не дуже кмiтливим хлопцем, обожнювали його за «нормальнi», «правильнi» життєвi погляди. Будда її коли уникав, коли не помiчав (у принципi, Будда так ставився до переважної бiльшостi людей). Я казав Колобку, що вона й не повинна йому подобатися. «Чому тобi повиннi подобатися мої жiнки?» «Тому що ми друзi». Колобок вiдповiдав. А я нiчого не говорив йому з приводу його фарбованих бiлявих подружок, бо це були не його жiнки, а тренери з сексу. «Андрiю, там привезли таке, матiр Божа, в нього чи неї не голова, а схованка вивiркових харчiв».

У нас з Iриною були складнi стосунки. Я важко сприймав її пияцтво, її випадкових подружок, її брата, котрий усе життя паразитував на нiй, а отже, спробував паразитувати й на менi. Мати говорила про те, що роман зi старшою за мене жiнкою спочатку її бентежив, а тепер вона розумiє, що ми iдеально пiдходимо одне одному. «Як вродилися!» Мати казала. Катерина Iрину не схвалювала, вважала її невдахою, хвойдою та п'яничкою. «Ти вiдзначаєшся повним невмiнням пiдшукувати собi рiвню». Катерина зауважувала. Вони були однолiтками, мали спiльну професiю, а отже, мали всi можливостi стати подругами, але Катерина ставилася до Iри зi скепсисом. «Що вас узагалi пов'язує? Секс?» Катерина запитувала. Iрина до всiх людей ставилася досить дружньо, спокiйно, нейтрально, але нiколи нi до кого не прив'язувалася. В неї нiколи не було близьких подруг, я так думаю, що свого брата вона тягла на собi, пробачала, сплачувала всi його борги (а вiн був схибленим гравцем), тому що насправдi думала, що це єдина у свiтi людина, яку вона любить.

Я ж його не любив. По-перше, вiн надзвичайно дратував мене своєю зовнiшнiстю. Цi його маснi очиська, блуклива посмiшка, рiдка борiдка, вертикальна ямочка на пiдборiддi. А ще вiн фарбував волосся. I користувався гелем. А по-друге, важко любити чоловiка майже твого вiку, який нiде не працює, грає в казино, нюхає кокаїн, переховується вiд боржникiв, програє великi суми. Часто програє твої, до того ж важко заробленi грошi. Повертаючись iз добового чергування, я сподiвався насолодитися ранковим сном, але часто мене зустрiчав п'яний Iринин малий, який продавлював мiй диван; його пiдозрiлi приятелi, темнi типи з вiдсутнiми поглядами; залишки смужок бiлого роздмуханого кокаїну на моїй занедбанiй кухнi; порожнiй холодильник; а iнколи й худорлявi голi незнайомки, що чекали на мене в ваннiй кiмнатi. Їм постiйно було холодно, тому вони тремтiли на махрових рушниках.