Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

Її пружнi сiдницi я бачу пiд халатиком та трусиками, її сiдницi просвiчуються, як м'якоть стиглого яблука пiд тонкою шкiрою.

Чи може переважити пристрасть до цих рiдних сiдниць несприйняття цього чужого голосу? Вона обертається бiля дверей ординаторської. «Я бiльше нiколи, ти зрозумiв»? «Постав чайник».

Я кажу. Грюкає дверима вона. Ставить чайник. Янгол. «Андрiю, швидше давай сюди, привезли двох iз вогнепальними».

Нiч дарована людям для щастя. Не знаю, навiщо Бог створив ранки. Можливо, просто залишався матерiал. Бог - економна постать. Вночi люди вiдвертiшi, вночi краще бачиш, краще думаєш, легке може видатися важким, а поверхове - глибоким. Вранцi ми впевненi, що це - калюжа, а це - море. Вночi ми бачимо темну, непрозору рiдкоплиннiсть. Спочатку подумаєш, а потiм долатимеш, чи не так? Це не тому, що ми не бачимо. Це тому, що ми вчимося спочатку розумiти, а потiм робити. Вночi все не так виразно. Нiч для розумних. Для тих, хто здатен не брати на вiру «бiле», «чорне». Для тих, хто знається на сутiнкових вiдтiнках. Нiч для обрисiв та натякiв. Нiч для винахiдливих людей. Я справдi дуже пiтнiю. «Все йде як слiд. Не вiдволiкаймося. Ангелiно Василiвно, швидше тампонуйте це». Вона наближає до мене тампон прибрати мiй пiт, я думаю, чи велика зараз вiдстань мiж цим тампоном та її бажанням вибити менi око?

Треба перепочити. Циган виє на подвiр'ї. Вiн купається в мiсячному сяйвi. Вiн схожий на казкову iстоту. Ще мить - перетвориться на показного чоловiка в чорному костюмi, сповненого чужих таємниць. Я вiддаю йому половину своєї канапки. Кладу на асфальт. Вiдходжу. Тiльки тодi вiн пiдходить, обережно бере її, їсть. На мене вiн не дивиться. Я для нього не iсную. Вiн чорний та мiцний. Вгодований собака. Санiтари з моргу лякають своїх нiчних гостей розповiдями про те, що Цигана пiдгодовують з абортарiю.

У мене нiколи не було собаки, але завжди було дивне мiшане вiдчуття презирства та поваги до псiв. Я постiйно пiдгодовував дворових собак, але нiколи не купував їм їжi. Вiддавав трохи своєї. Я вважав, що роблю це не тому, щоб вони були нагодованими, не тому, що я за них хвилююся, а тому, що менi треба кудись подiти свої недоїдки. Не викидати ж? Наче Бог, я був економною постаттю. Я вiддаю їм недоїдки, от i все. Це не тому, що я хочу нагодувати їх, це не тому, що менi їх шкода. I не тому, що менi вони подобаються. Коли ти починаєш купувати харчi спецiально для псiв, хай навiть найдешевшi, тодi ти докорiнно змiнюєш свою мету i ставлення. Це не те саме, що вiддати кавалок своєї дорогої шинки, яку ти просто не в змозi доїсти. Дитячi забавки у виконаннi дорослого дядечка - це сумно.

У Колобка був пес. На iм'я Вiльгельмiн Торрес Лючiя Сантос. Менi кортiло дописати в його родовiд - Король Iспанiї. Це був величезний м'язистий бордоський дог. «Величезна така падлюка».

Так менi змалював його НАТО. «Ну, трохи такий, монстр. Побачиш».

Так вiдрекомендував його Будда. Звали ж його - Черевань, Срана Дупа, Товста Злидня. Вiн був надзвичайно подiбний на Колобка. Егоїстус. Коли Черевань займав собi мiсце на лiжку, Колобку доводилося примощуватися скраєчку. Черевань не спав на килимах, не кажучи вже про голу пiдлогу. Ага, ще чого. Тiльки лiжко. Iнколи, влiтку, коли Черевань хотiв похолодити собi яйця, вiн перелазив на iспанську плитку. Срана Дупа любив добрячий секс, якiсну їжу, трахати ззаду ветеринарiв. Земля, пiсля того як вiн робив трiйко гребкiв, виглядала так, наче тут годинами розважалися вепри. Ще вiн любив так обтрушуватися, що заляпував тебе слиною. Вiн нацiлювався в обличчя. Вiн був цiлкий. Коли я спитав у Будди, ким, на його погляд, Товста Злидня був у минулому, той без вагань вiдповiв: «Наволоччю якоюсь». Будду Черевань iгнорував, НАТО вiн побоювався, через це кiлька разiв згризав його чревики. Мною вiн керував. Вкладав величезну голову менi на колiна. Змушував чухати. Вологим носом пiдкидав мою долоню. Я не знаю чому, але я дуже цим тiшився. «Слухай, Колобок». Одного разу звернувся я. «Може, вiддаси менi Череваня?» «Це - мiй пес. I байдуже, що вiдчуваєш з цього приводу ти». Колобок сказав.

«Це не твоя жiнка». Колобок сказав. Пiсля того, як у моє життя увiйшла Iрина. «Це - моя жiнка». Я сказав. «I байдуже, що з цього приводу вiдчуваєш ти». То була моя домашня заготовка, я довго чекав нагоди, щоб сказати це йому. Я був задоволений. Якийсь час. Бо я усвiдомив, що Колобок не зрозумiв, навiщо я сказав саме це. Колобок не впiзнав власнi слова. Колобок прибирав з пам'ятi незначнi для нього розмови миттєво, як спускаєш у нужнику лайно. Так сталося, що я пам'ятав майже все, що б не казав Колобок, а вiн зберiгав у пам'ятi лише маленькi уривки. Крихiтнi уривки мого життя. «Ти зi мною живеш набагато довше». Колись сказав я йому. «Набагато довше вiд чого?» Колобок спитав. «Вiд того, скiльки я живу з тобою». «А». Колобок акнув. I все.