Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

Жiнка, що промовляла до мене, була схожа на квiтку. Тонка, довга шия. Голова сповита газовою вишневого кольору хусткою. Правильними трикутниками викладений комiрець винної сорочки. Нiщо не заважало менi милуватися її шиєю. Я любив цю шию. То була шия моєї сестри - Катерини. З-пiд вишневої хустини вибивалося темне волосся. Катерина надавала перевагу сутiнковим кольорам. Стигла вишня. Сором'язлива фiалка. Воронець, що напився травневого сонця. Королiвський пурпур. «Та-а-а-ак. Ти мене взагалi чуєш, Андрiю?»

Звiсно, я її чув. Я мiг би сказати їй, що вона не може правильно зрозумiти пiдлiткiв та їхнє сприйняття власної зовнiшностi, тому що в неї самої немає дiтей. Але то були б злi слова. Таке я легко говорив своїм коханкам, набагато рiдше спiвробiтницям, нiколи - їй. Брати не можуть глумитися над власними сестрами, як татусi над донечками; ми саме тi чоловiки, що нiколи не завдамо їм шкоди. Принаймнi, так би мало бути. Принаймнi, так було зi мною. «Чую, чую. А ти не спитала, на яку екстравагантнiсть та незвичайнiсть вона погоджувалася?» «Та спитала. Треба ж було щось переробляти. Мої переконання та запевнення на неї не дiяли. Їй мої iдеї не смакували. Тому я зробила блакитнi. Пiд очi. А вона думала, що я зроблю щось блискуче, з камiнцями, срiбно-золоте. Стразоманiя. Я ж тобi кажу, важко їх зрозумiти, бо вони хворi на барбiзм та стразоманiю».

Ми трохи помовчали. Я потягнувся. «Ох, ти й лiнько. От скажи, коли ти сьогоднi встав?» Я посмiхнувся. Знову вона за своє. «Катрусько, ти ж знаєш, мене влаштовано так, що нiч - для роботи та розваг, ранок - для сну та вiдпочинку. I ще. Катрусю-Катюню, коли я встав та з ким я лягав, це не твоя справа». Легенько луснув її по гостренькому носику. Це - фамiльне. В нас iз нею носи, наче пташинi дзьоби.

Я прокинувся близько дванадцятої години. Це ще не дуже пiзно, я можу взагалi проспати до другої. Але в мене був сьогоднi традицiйний обiд iз сестрою. Я вiдчув, як вона по-пташиному тицьнулася в мою щоку носиком-дзьобом. «Який ти колючий». I замовила собi ще кави. Подивилася на мене задерикуватими очима. Дитячий погляд, наче вдалося перехитрувати пильну бабцю. Вона завжди так дивилася, коли хотiла з мене трохи поглузувати. Я сперся на спинку плетеного крiсельця, схрестив руки на грудях. Ну-ну, подивимося, зараз вона почне питати про щось, на її погляд, iнтимне. «До речi, Лорде Ендi, а з ким ви спите? Ви не подумайте, що нам це конче необхiдно знати, тому що ми безпардонно цiкавi. Нi, ми цiкавимося цим тiльки тому, що фамiльна честь може бути пiд загрозою». «Ледi Катрiн, хоч це й не ваша - як це? О! - собачача справа, я вам вiдповiм з огляду на те, що ви так переймаєтесь питаннями честi нашої родини. Родинна честь, так би мовити, понад усе! Я сплю з янголом», - спокiйно вiдповiдаю я, а поки вона набирає повiтря в легенi, щоб докорiнно розiбратися зi мною, кличу офiцiанта й замовляю щербетовий десерт. Вона його любить. «Що? З ким? Ендi, у вашiй лiкарнi є тямущi психiатри?»

Я висовую язика й починаю ним змiїти. «Припини це, - пирскає Катерина. - Припини це негайно. На нас дивляться люди». «Катрусю, а в тебе самої на прикметi є якiсь перевiренi психiатри? Бо я так само за тебе хвилююся, тому що тобi всюди маряться дуже доскiпливi люди, якi чомусь на тебе дивляться. Ти переконана, що за тобою спостерiгають? Давно це в тебе? Хочеш поговорити про це?» «Ха! Не забивай менi баки. Ти, потворо, що вже почала спокушати янголiв. Що ти верзеш узагалi, ти думаєш? Не показуй менi того… свого… язика!» Я насправдi сплю з янголами, бо янголи - це медсестри, а ще її звуть Ангелiна. Мiй квадратурний янгол. I я з ним сплю. Час вiд часу. Навiть у хiрургiї бувають вiдносно спокiйнi чергування. А хтось узагалi замислювався над тим, що янголам теж треба з кимось спати? Врештi-решт вони заслуговують на щасливе повноцiнне життя, бо вони чемно поводилися. То чому б їм не спати зi мною? Звiсно, все це я не викладаю Катеринi, тому що вона може бовкнути мамi, а мами, як ви всi, мабуть, знаєте, стають дуже серйознi, коли йдеться про те, з ким сплять їхнi сини.

«Сплю з медсестрами. Знаю, знаю, що в моєму вiцi треба спати з кимось одним, з кимось порядним, гарним, розумним i все таке iнше». «I зi скiлькома ти спиш?» - питає Катерина наче крадькома, їй дуже кортить це з'ясувати, але сполохати мене вона боїться. «Ну, як коли…» - навмисно тягну слова й пiдморгую. «Брехло!» - обурюється Катерина. «Хвалько!» Я не поспiшаю назвати їй iм'я Ангелiни, тому що воно не поширене, i моя доскiплива Катруся може якось зайти до шпиталю й познайомитися з нею. А я не хочу балувати рiдних та близьких знайомствами з моїми персональними лiжковими янголами. Ще чого. «Слухай, може змiнимо тему на щось приємнiше?» «Приємнiше для кого? - питає вередлива Катерина. - Знаєш, я все-таки твоя сестра й вiдповiдаю за твоє життя», - каже вона. Це так мило. Насправдi, коли iснують люди, якi переконанi, що вiдповiдають за твоє життя, ти можеш бешкетувати без усяких докорiв сумлiння. «Ти нiколи не думав, що ми з мамою та Борисом за тебе щиро хвилюємося?» «Зрозумiй, наскiльки нам буде спокiйнiше жити, коли ти нарештi знайдеш собi нормальну дiвчину. Коли ви будете жити разом, коли з тобою буде рiдна людина. Як ти не розумiєш сам, що в твоєму вiцi це так само необхiдно, як кожних пiвроку робити УЗО. Твоє ставлення до себе безвiдповiдальне…»