Евгения Кононенко - Книгарня «ШОК»

- А чого б це я перестав тобі телефонувати? Хіба що мені відбере мову…

- Як у тебе справи, Лідочко… ой!

- Що з тобою, Васю?

- А чого ти так довго не брала слухавки? - І сама не знаю… задрімала на ліжку, ледь дісталася до свого крісла біля вікна. А сьогодні такий ясний день!

- Ні, Лідочко, сьогодні навпаки - великий туман.

- Так, мряка. Весняна мряка. Ти правий. То просто біля мого вікна яскравий ліхтар.

- Ти ж казала, що мешкаєш на восьмому поверсі, як же може бути ліхтар біля вікна на восьмому поверсі?

- Не знаю… Все зараз може бути… Як ти, Васю?

- Дуже серце болить. Якби не знав, що на світі є жінка, яка направду дуже чекає мого дзвінка, я сьогодні не телефонував би… А ти так довго не брала слухавки… Ой!

- Закололо?

- Запекло!

- Он як! Запекло! А в мене пече у скронях… А пам’ятаєш, Васю, як ми бігали по дну фонтана, коли в ньому навесні ще не було води?

- Пам’ятаю… А чому ти це згадала, Лідочко?

- А рибки, Васю, рибки були тільки одне літо чи в обидва літа?

- Рибки… У фонтані у сквері? Чи були вони на друге літо? Ну й питання ти мені задала, Лідочко! Це вперше… так, це вперше я зовсім не можу пригадати… Молодий хлопець радісно йшов темною весняною вулицею в бік Володимирської, щоб упіймати таксі. Цього разу він був сам і заходити до дідової хати не планував. Але мати завжди просила навідуватися до діда, коли буваєш поблизу. Особливо, якщо не відповідає телефон. Хлопець знав, що вночі в діда хатній телефон зайнято. Розмовляє з жінкою. Телефонний роман у вісімдесят два роки. Секс по телефону! А втім, рахунки не приходять, значить, знайшов безкоштовну співрозмовницю. Мати дала дідові мобілку, бо також знала про зайнятий вночі телефон. І зараз зайнято, але й мобільний мовчить. Здебільшого дід коротко відповідав на мобільний, а потім знову поринав у свій нічний телефонний роман. А тут мовчить. Треба піднятися до нього. Зрештою, в нього можна й переночувати, хоча зараз у хлопця інші плани… Вікно світиться… У під’їзді лунка тиша… Двері дідової кімнати розчинені, в хаті тихо… Ах, Боже мій! Скляні очі, синій язик… Сталося те, чого вже давно можна було чекати. І сталося щойно. З канапи звисає холодна, але ще гнучка рука… Хлопець підняв із килимка на підлозі слухавку радіотеле фону. Машинально підніс її до вуха. Почув дзвінкий три вожний жіночий голос:

- Хтось є на зв’язку? Ви чуєте мене?

- Я вас чую, пані! Але нічого втішного вам не скажу…

Це з вами щоночі розмовляв по телефону мій, на жаль, уже покійний дідусь?

- Лідія Андріївна щойно померла! Ми забігли до її кімна- ти, бо вона гучно впала зі стільця, потягла за собою і теле- фон, і тумбочку! Підняли її, а вона вже…

- А ви її онука?

- Дочка. А чого ви питаєте?

- У вас молодий голос.

- Ні, я дочка. А ви онук?

- Так… То виходить, вони померли в один день?

- Мало не в одну хвилину…

- Нехай їхня розмова триватиме там, - у хлопця в голосі ковтнулися сльози. Жінка на тому кінці дроту також схлипнула:

- Ми все зробили, щоб у матері були позитивні емоції наприкінці життя: і окрему кімнату, і зручне крісло, і чайник у кімнаті… А їй усе було не так! А от ваш дідусь приніс їй справжню розраду! Спасибі вам за це, молодий чоловіче!

- Нема за що… Я тут ні до чого… Навпаки, іноді підсміювався над телефонним романом дідуся…

- Ми з чоловіком також… І нашій дочці, її онуці, писали, мовляв, бабуся у своєму віці щоночі вуркотить по телефону…

Тож прийміть мої співчуття. Не буду займати телефону. Він вам зараз потрібен для іншого…

У слухавці затужили сигнали перерваного зв’язку. А у хлопця в пам’яті несподівано спливли колись почуті одним вухом дідові слова про те, що, коли стали модними маленькі бронзові пам’ятнички, то варто було б у котромусь із київських скверів поставити пам’ятник хлопчикові, який чекає дівчинку, а її чомусь не приводять на прогулянку…

На протилежному боці вулиці блимнуло коротке слово ШОК. Він перейшов дорогу на його поклик. Блимнуло і зникло - чи не примарилось? Аж ось так само хутко блимнуло та зникло інше слово: КНИГАРНЯ.

Він добре знає місто, і цю вулицю, і цей будинок. Але ні- коли не знав про цю книгарню. Втім, зараз у старому місті багато нового. Він давно уникає книгарень, бо нема куди ставити нові стелажі. Зрештою, і придбані раніше книжки не прочитано й наполовину. Але цей несподіваний сигнал: КНИГАРНЯ ШОК, і ці скляні двері, які роз’їхалися й терпляче чекають на нього. Він увійшов у тьмяний передпокій і прочитав: