Евгения Кононенко - Книгарня «ШОК»

- Скільки ми вже з тобою наново знайомі? Вже, певне, кілька місяців?

- Від весни. Нас тягали до нотаріальної контори, з першою травневою спекою. А зараз перші осінні холоди.

- Так, на дітей понадягали капелюшки з вушками. І морожениця вже не привозить до скверика свій чарівний лоток.

- Свій божественний лід.

- А я також згадав нашу мороженицю, коли вперше прочитав ці рядки. Десь у шістдесяті роки.

- А скільки ми були знайомі тоді?

- А тоді ми були знайомі… ми були знайомі…

- Мені здається, трохи більше року. Так, від літа до літа.

- Ти зникла влітку, бо мені бабуся сказала, що Лідочку, певне, вивезли на дачу. Але й на осінь ти також не з’явилася.

А я чекав!

- А мене нова няня Марія Максиміліанівна водила в Павловський садочок. А там не було рибок, хоча й був фонтан.

А, до речі, куди тоді поділися наші рибки? Ти ж їх пам’ятаєш!

- Так-так! Пам’ятаю! Такі червоні, великі!

- Ми ще питали твою бабусю, чому вони золоті, якщо червоні.

- Пам’ятаю, що питали. Але не пам’ятаю, що вона відповіла. - І я не пам’ятаю. Але пам’ятаю: ти розповідав, ніби знаєш, хто забирає рибок!

- Я таке розповідав?

- А ти хочеш сказати, що не розповідав?

- Я не пам’ятаю… Хоча зникнення рибок восени цікавило й мене.

- Ти казав, що вночі приїде великий прозорий акваріум на колесах. Як молоковоз! Я розповідала про нього своїм дітям та онукам! Акваріум, який розвозить рибок по фонтанах навесні, а восени забирає! А вперше я почула про нього від тебе!

- А я не пам’ятаю! Те, що казали нам, запам’ятовується значно краще, аніж те, що сказали ми самі!

- Мабуть, так воно і є. Але це, мабуть, стосується того, що було дуже давно.

- Та ні, і того, що недавно, також. Я запам’ятав, як ти сказала, що не хочеш біотуалету у своїй кімнаті. Ми ще тоді довго сміялися.

- А зараз, Васю, цієї проблеми вже нема. Тепер я не п’ю чаю вночі. А розмовляю з тобою. А то просто не могла існувати без того нічного чаю. Від самоти могла випити кілька чашок.

- То твої родичі мають бути вдячними мені.

- Так! Добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі!

- Що ти сказала, Лідо?

- Я сказала: добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі. Невже ти не чуєш, Васю?

- У тім то й річ, що чую. І дивуюсь цим словам. Жодна жінка не казала мені такого.

- А я не жінка. Я маленька дівчинка.

- У ботиках на черевичках… у синій плюшевій шубці з пелеринкою… здається, і муфточка в тебе також була…

- Була… А в тебе було коричневе пальтечко з великими металевими ґудзиками!

- Так, я й не запам’ятав би його, хлопчики менше запам’ятовують таке. Але є моя світлина в цьому пальті, де я з батьками.

- А нашої спільної світлини нема. Я нещодавно переби - рала свої шкільні та університетські знімки. Тоді так не кла- цали все поспіль, як зараз.

- Зараз зовсім інше життя…

- На добраніч, Васю, скоро ранок.

- На добраніч, Лідо, не забувай, телефонуй…

- Сьогодні випав сніг.

- Так, Васю, і в нас на Лівому березі випав сніг.

- А тоді в тебе були дерев’яні санчата на мотузці. А в мене чомусь не було. Але дівчинка Ліда давала з’їхати з гірки, пам’ятаєш нашу гірку?

- Пам’ятаю. І як ти возив мене по алейках скверу, пам’ятаю.

- Ще й бабуся казала: покатай Лідочку!

- Так, я пам’ятаю, твоя бабуся підтримувала й заохочувала твої добрі манери. То була мати червоного комісара?

- Ні, то була мамина мама. Вона також була… трохи з «бувших»…

- Твоя бабуся мені дуже подобалася. У неї був такий комір із лисячим обличчям!

- Я коміра з лисячим обличчям не пам’ятаю. Але моя бабуся направду була унікальна. Я завжди згадував її, коли моя небіжчиця дружина так гучно кричала на наших онуків…

А коли вона, бувало, посилала мене погуляти з онукою, я розповідав їй про тебе. Іноді водив її до нашого скверика.

Розповідав їй про рибок, яких там більше не було. Щодо акваріума на колесах, про який я плів тобі, я забув. Але розповідав про візок із морозивом там, де зараз пам’ятник.

Вона полюбляла слухати про це. Навіть питала, чи впізнав би я тебе, якби зустрів. А згодом за кілька років хлопчик, її братик у перших, не слухав цих сентиментальних історій, тільки вимагав велику порцію морозива.

- Тобі простіше. Ти ростив своїх онуків у наших місцях…

Тобі пощастило, Васю.

- А я заздрю тобі, Лідочко. Моя оселя хоч і в історичному центрі, але вулиця вузька, і я бачу з вікна лише сусідній будинок і чужі вікна. А в тебе перед очима чи не найкращий у світі силует, якого я вже й не побачу…

- Не треба казати таке, Васю! Найстрашніше - це те, що скоро зникне останній, хто бачив Думську площу й довоєнний Хрещатик на власні очі!… Тоді все зникне остаточно!… Оце найстрашніше, Васю!…