Евгения Кононенко - Книгарня «ШОК»

- А ми виїздили з Києва за німців. Були в Оренбурзі. А на початку сорок четвертого я потрапив у зону бойових дій…

- Ти був на фронті, Васю?

- Був. Але швидко дістав поранення і більше туди не вертався. Моя орденська планка дуже коротенька, якщо ти звернула увагу.

- Не звернула. Але слава Богу, ти повернувся з війни, - вигукнула стара жінка з несподіваним почуттям.

- Це було дуже давно, Лідо, - тепло посміхнувся старий.

- Я це розумію, - засміялась у відповідь жінка, - Просто я зараз пригадала, як ми в сорок шостому сиділи з подругою на лавці в тому самому сквері на Столипінській, тодішній Чкалова, зараз вона ще якось називається, не пригадаю, як саме…

- Я теж не пригадаю, Лідочко…

- А тоді було чи не перше повоєнне літо, не було ні морожениці, ні рибок у фонтані. Ми згадували тих, хто не прийшов з війни. І саме тоді я подумала: чи живий хлопчик Вася? За віком він міг опинитися на війні.

- Хлопчик Вася живий. - І навіть примудрився заселитися в ту саму квартиру, де жив до війни.

- Так. У цьому нам пощастило. Я й зараз лежу на канапі в тій кімнаті, де було моє дитяче ліжечко.

- А ми під час війни остаточно втратили наші кімнати на Бульварно-Кудрявській.

- Остаточно?

- Так! До революції все те помешкання належало родині моєї матері. У двадцять другому їх ущільнили, лишили для родини з шести осіб тільки вітальню й кабінет. Усе це ми пережили дуже давно. Тепер у нас уже давно є де жити всім моїм дітям і онукам. А я й досі згадую той будинок із великими еркерами.

- То ти «з бувших», Лідочко?

- А ти?

- А я син червоного комісара. Тато загинув на фінській.

Тільки нещодавно до мене дійшла сутність тої війни, а чи дійшла вона до мого тата, який був добрим татом… А квартира в сірому будинку на Валу, яку йому дали десь у двадцять восьмому, сьогодні заповідана моєму синові, який живе в Америці. Такою була воля його матері.

- А я мешкаю на Лівому березі у великій квартирі брежнєвської доби… Мої родичі виселили мене до найбільш ізольованої від них кімнати, щоб я не заважала їм. Бо я сплю вдень і майже не сплю вночі. Засинаю, коли прокидаються пташки.

- Я також майже не сплю вночі. Але я живу сам. Як упаду, піднімуть тільки, коли зайдуть. Іноді стає моторошно: чужі кроки, чужі крики в чужих помешканнях. Здається, прийшли по твою душу.

- Але принаймні ти нікому не заважаєш. А я весь час відчуваю, що заважаю їм! Бо я встаю вночі, шкандибаю до кухні, кип’ячу чай. Вони мені поставили в кімнату електрочайник. Я п’ю чай вночі. А потім плентаюся до клозету.

Одного разу впала на порозі. Вони мене вночі піднімали.

Потім дочка скаржилася на кепський день на роботі, бо я не дала виспатися. Але я не хочу, щоб вони мені вперли до кімнати біотуалет!

- Ну, чому, це майже дитячий горщичок!

- Ти гадаєш?

Старі люди розсміялися й сміялися довго, як не сміялися вже давно. Ніби якийсь дуже давній тягар спав зі старечих душ. Дивно й незвично було сміятися й чути в слухавці так само веселий сміх. А за вікном чорніла ніч. Здавалося, все поснуле під ранок місто здригнулося від того несподіваного дзвінкого сміху.

- Ти де на Лівому березі, Лідко?

- Неподалік від Дніпра. Сиджу в кріслі біля вікна, бачу обриси Правого берега, тобто, власне, Києва. Бачу, що скоро почне розвиднятися. Це значить, скоро потягне на сон…

- Мене так само. А ми ще ні про що не поговорили, Лідочко…

- То давай зідзвонимося наступного вечора.

- Давай! Хто дзвонитиме, щоб не потрапляти на вічне «зайнято»?

- Той, хто перший прокинеться!

- Ти жила всі ці роки в Києві?

- Так. І майже не виїздила. Хіба що до моря влітку.

- А чому ж ми ніколи не зустрічалися?

- А може, ми й зустрічалися. Тільки не впізнавали одне одного.

- Цілком можливо… До речі, ти часто ходила до театру? - І до опери, і до музкомедії. Але більше полюбляла російську драму й театр Франка.

- Я так само! То ми цілком могли бачитися на якійсь виставі!

Старі люди кілька годин обговорювали спектаклі п’ятдесятих і шістдесятих років, перебирали імена акторів, королів київських сцен. Мало не посварилися, коли з’ясовували, коли саме відбулася прем’єра «Живого трупа» з Романовим у ролі Федора Протасова.

- То був той вік, коли я ходив по театрах із… Ну, гаразд, всяке було з нами за довге життя.

- А я вже була одружена вперше. Так, тоді, та й пізніше, у нас було безліч справ. Було не до хлопчика зі скверика.

Як і тобі не до дівчинки Ліди, яку водила фройляйн Емма.

- А тепер мені здається: нічого важливішого за ті наші дитячі зустрічі в нашому житті не було. Принаймні в моєму.