Ирен Роздобудько - Дві хвилини правди

Вона перелічує музеї і в мене очі лізуть на лоба. Тепер я розумію, звідки на стінах срібна зброя і новітня техніка в кухонній частині зали, і все інше, що тепер впадає мені в око і говорить про заможністьгосподарів помешкання.

Я хитаю головою, але ще не хочу обертатися. Єва мене добре розуміє. Вона продовжує говорити.

- А все почалося з однієї картини, яка дивом вціліла в його старій майстерні.

Хоча для мене це не дуже приємна історія… - додає вона і замовкає.

І я розумію, що це - справжня історія, а не та, в якій діє її двійник.

Але я не хочу розпитувати. Я більше не хочу чути ніяких історій. Їх надто багато. З мене вистачить своєї.

Нарешті я обертаюсь.

І бачу Єву…

У неї засмагле обличчя і пухнасте темне, довге волосся, як і у хлопчика. Від завивки та білої фарби не лишилося й сліду. Вона в довгій прямій ситцевій сукні і плетених сандаліях. Я ніяковію перед цією незнайомою жінкою.

- Ти сюди - як? - з посмішкою питає вона, - Проїздом? Хочеш - лишайся, відпочинь. У тебе стомлений вигляд. У нас все своє - сир, молоко… Ти такий худий.

Хлопчик на ліжку зарухав ніжками і вона жестом показала: треба вийти, він заснув недавно.

Ми виходимо. Пес лишається біля ліжка, позіхає, видаючи кумедний звук і нашорошує вуха. Потім лягає мордою на лапи і дивиться на мене знизу вгору, від чого його великі вологі очі стають майже людськими.

З духмяної пістрявої напівтемряви ми виходимо на обійстя.

Єва веде мене до альтанки вглиьині саду. Всередині вона так само завішана тканими килимами з дивними геометричними візерунками, ззовні - вся заплетена хмелем. І знову еклектика - в альтанці щось на кшталт бару із шикарною кавоваркою та іншим начинням, якого в селі не побачиш. Єва варить каву.

Я дивлюсь на її спину, на довге волосся, що коливається нижче лопаток і світится, мов шовкові нитки. Навіть спина випромінює спокій. У мене стискається горло…

- Я не сподівався, що ти ще тут… - кажу я.

Єва обертається, посміхається.

- Дурень… - каже вона, - Який же ти дурень, Данику…

І ставить переді мною глиняний кухлик із кавою. Дерев’яний стіл, аромат кави, сливовий сад…

Я тримаю в руках цей старий кухлик із тріщиною на боку і на мене накочуються нечітки розмиті спогади, я тону в них.

- Впізнав? - посміхається Єва, - Це ми купили в тої бабці, що розповідала про панночку із бантом на шиї. Пам’ятаєш?

Спазм у горлі. Я роблю ковток і навмисне обпікаюсь.

- Я не надовго… - невпопад кажу я і втуплюю очі в кругле чорне озерце кави в кухлику, топлю в ньому очі.

- У тебе гарне авто, - каже Єва, - Видно, що в тебе все гаразд, хоч ти і добряче змінився.

Так, у мене все гаразд, все «путьом»… Я мовчу. Знаю, що варто було б сказати пару слів про те, про що вона не наважується розпитувати. Але вона не питає. І я не розпоідаю. Вона теж не хоче чути ніяких історій.

Ми говоримо про хлопчика.

У нього купа різних імен, але поки що його кличуть Розкішний - це перше, що вона почула від повитухи, котра приймала його на світ.

- А знаєш, хто вона? - хитро питає Єва і не дочекавшися відповіді, говорить: - Аугустина! Іншої ми б сюди не допустили.

Я німію.

Я задихаюсь.

Так не мало бути! Я був певен, що ми просто погрались в якусь гру, а потім все має стати на свої місця. Правдою лишиться лише те, що зафіксовано на плівці. Чому ж тоді існує цей будинок? Цей хлопчик? Чому я не міг зробити щось подібне? Жити ось в такому домі, пиляти дрова, ходити із собакою до лісу і…

Я проливаю каву на сорочку. Єва сміється. Це не Єва - це Євпраксія, котра більше не боїться свого імені…

КАРТИНА

…Майстерня вже не була тим стерильно-респектабельним місцем, яким була до розлучення художника із дружиною, тепер тут панував безлад, такий самий який був відпочатку. Американец ходив сюди майже щодня.

Він навчився пити горілку з соком, потім - без соку, з закускою і без закуски, підсмажувати сірником нутрощі вобли - «делікатес» для посвячених, вимовляти ідеоматичні конструкції ненормативної лексики, доходячи до третього, а то й четвертого «поверху», брататися «по-циганському», спати на топчані в одязі, троєкратно цілуватися, пити третій тост «за любов» і не чокатися на четвертому - «за тих, кого немає».

Але Микола (так звали господаря майстерні) ані на тверезу, ані в хмелю нізащо не згоджувався продавати полотно!

Під час застілля він виголошував довгу промову про американську субкультуру, на боротьбу з якою він мусить віддати останню краплю своєї безціної крові, а на тверезу твердив, що продавати картину не має ніякого морального права.