Ирен Роздобудько: Дві хвилини правди

Кінець фільму

…Я влізаю у ванну. Вода давно прохолола. Але мені байдуже. Я згадую фінал - почергове клацання величезних невидимих ліхтарів. І раптом мене будоражить шалена думка: а якщо з’омка триває?!!

Я озираюсь по всіх кутках ванної кімнати - вона велетенська, мов той стадіон, розкішна, шикарно обладнена. В підвісну стелю вмонтовано безлч маленьких світильників. Купа вимикачів…

Я почергово натискаю на кожен.

Спочатку гасне нижнє, потім верхнє світло - «клац-клац-клац». Залишається ще три лампочки - прямо над ванною. Котра з них стежить за мною? Я клацаю останнім вимикачем і занурююсь в темряву, потім - у воду.

В темряві намацую лезо. Вони не дочекаються!

Заплющую очі…

Переді мною виникають якісь нечіткі сюжети, кольорові інтеграли, чорні і теракотові плями, як на старій плівці. Мені стає тепло, навіть гаряче в цій холодній воді. Інтеграли і плями виструнчуюються, чіткішають і здалеку, ніби з останнього ряду в кінотеатрі, я бачу, чим закінчується фільм: по сходах будинку підіймаються дві жінки. Зупиняються перед дверима, на яких я бачу номер своєї квартири.

Одна простягає руку до гудзика і нерішуче завмирає.

- Звони! - каже Аугустина, - Він чекає на тебе…

- Я знаю, - каже Соломія, - Я все знаю…

І натискає на гудзик дзвінка…

Хеппі енд.

Я напружую слух. Я майже вірю, що чую його…