Ирен Роздобудько - Дві хвилини правди

Всередині все якось феєрично, ніби потрапляєш у гаїтянську хижку або всередину колейдоскопу, чи входиш у полотно Гогена.

Чисті кольори (в загальній гамі - чорні, помаранчеві, зелені, бузкові), геометричні візерунки плетених килимів, оберемки духмяних трав на стінах, мотані ляльки, глиняні глечики, картини - повна еклектика, що, на подив, не утворює жодної дисгармонії.

Вітер коливає бамбукові завіси, і їхня природня ненав’язлива мелодія додає ілюзії потрапляння в інший вимір, де панують кольори і звуки.

Всередині просторої зали росте дерево. Воно майже досягає стелі, в якій для розлогої крони вже приготовано «вихід» у вигляді круглого скляного отвору. Телевізор і радіо відсутні. Проте є музичний центр і величезна кількість шафок, заповнених дисками. Тут завжди лунає музика - будинок плаває в океані музики - під музику росте дерево, музика омиває візерунки на килимах і вони завжди зберігають яскравий колір, тут не псуються овочі і не кисне молоко…

Я був у цьому місці двічі.

Вперше, коли вони вирішили залишитись тут. Єва тоді ще не народила, а дім не був таким, яким я побачив його під час цього останнього візиту, коли її життя повністю налагодилось, а моє вщент зруйнувалося. Хоча нині я і приїхав на новому авто з купою подарунків.

Коли ми лишили їх на околиці лісу біля напівзруйнованої хати, яка зараз так мало нагадує ту руїну, я намагався довести, що це - божевілля. Але Єва дивилася на мене якимись новими очима, в яких вже не було давно знайомої мені Єви. Відверто кажучи, я був певен, що ця її примха - ненадовго.

Тепер, коли я потерпів повне життєве фіаско і якимось дивом відшукав це село, цей дім, то страшенно здивувався, побачивши, що в ньому все гаразд, що в ньому звучить музика, що він існує…

За певний відрізок часу мого існування в місті я неоднаразово дізнавався через знайомих, чи не повернулася Єва (звісно, не видаючи таємниці її перебування). І мені казали, що, певно, вона поїхала до свого американця, котрий наполегливо розшукував її рік чи два тому.

Отже, я поїхав туди вдруге. І востаннє.

Я приїхав, коли ані на подвір’ї, ані в будинку нікого не було. Сонце сиділо на краю пофарбованої в яскраво-жовтий колір криниці, і на цьому тлі чітко вимальовувалися червоні відбитки дитячих долоней. Я погукав, але до мене повільно підійшов лише пес - надійних сторож, в очах якого світилося попередження. Але він не гавкав, не метушився - просто пішов за мною в хату, не відступаючи ані на крок.

Я розсунув бамбукові завіси - за ними відкрилася панорама просторої зали. Пахло травами і деревом. На дубовому столі біля вікна стояв слоїк із темним медом. Він світився мов ліхтар, відкидаючи бурштинові відблиски на стіни. Посеред кімнати стояло широченне ліжко, накрите ковдрою, майстерно зробленою із клаптів тканини. Всередині ліжка, мов у морі, розкидавши руки, спав хлопчик. Він світився так само, як мед - світлошкірий, рожевий, порцеляновий, шовковий, золотий, оксамитовий, теплий у своїх снах. Він зворушливо дихав оголеним животиком і зрідка стискав і розтискав пальчики з крихітними рожевими нігтиками.

Шматочок людської плоті. Дивно… Не знаю, скільки часу я простояв в суцільній прострації. Пес незворушно стояв поруч, готовий вчепитися мені в горлянку. Мотор, камера…

…Ззаду до мене нечутно підходить Єва. Я не обертаюсь, але знаю, що це вона. Я не обертаюсь, аби подовжити мить нового впізнавання. Певно, тепер вона зовсім інша - інша вся, а не тільки очі. Але - яка?

Яка жінка живе в цьому будинку? Чи схожа вона на свого двійника, що метушиться на екранах світу? А ще я не обертаюсь тому, що не знаю, які очі будуть у мене…

Ми дивимось на малюка. Він - єдина точка, на якій схрещені наші погляди і в них в цю мить немає неправди. Пес відступає на крок і дихає привітно - впізнав хазяйку і заспокоївся.

Я киваю головою на малюка.

- Він просто розкішний, - кажу я.

- Так, це Розкішний, - каже вона і мені незручно і трохи моторошно чути її спокійний голос.

- Ти знаєш, - додає вона, - він народився із таким волоссям! Мені досі шкода його стригти.

- Ти знаєш, - каже вона, - Він вже говорить! Так, так, він говорить такі цікаві речі!

- А колодязь бачив? - каже вона, - Це його робота!

- Ти знаєш, - каже вона, - З тої пори, як він з’явився, я зовсім не відчуваю часу! Зовсім. Ніби ми народилися водночас.

Мені ніяково, але я мушу запитати і питаю, де Іван.

- О, - каже вона, - Він в майстерні. Це тут неподалік. Він збудував ще й майстерню і так само - довкола дерева! Туди до нього приїздять за картинами! І - уяви собі! - ніхто не знає, що є ще й цей дім! Вважають його дивним відлюдником! Але картини купують весь час. Кілька навіть придбали музеї…