Ірина Солодченко - Перекручена реальність

Так на чому ми зупинилися? На тому, що читач, якого приваблюють детективи з вбивствами – співучасник письменника, який йому підбирає найжорстокіші, найбезглуздіші історії аби тільки зайняти його час і заробляє на цьому немалий ґешефт.

Ось такий тандем…

2

Андре Цоколько – звичайно псевдонім нашого письменника. Справжнє його ім'я – Сергій Тимошка. Випускник філологічного факультету, як і більшість українських літераторів. Після університету Сергій довгий час писав для ґлянцевого жіночого журналу під ім'ям Ната Карачаївська, а потім став його редактором. Коли йому вже набридлі сльозаві історії, зненацька для себе написав повість… Добро, що сам собі редактор, і в своєму журналі ту повість і опублікував. А в іншому виданні організував позитивну критику, як заведено в літературних колах.

Згодом він прибився до молодіжного опозиційного руху «Бла-бла-бла», де початківці таврували членів Союзу письменників. Та коли написав свою другу повість, колеги її сприйняли не дуже схвально і роз’яснили, що малі форми наразі не в ціні. «Нате вам!», – розлютився Сергій і написав детективний роман з заплутаним сюжетом, який знову надрукував у своєму журналі. Проте довелося вже і пометушитися, щоб видати книжку… Ще трохи зусиль – і у відомому літературному журналі з'явилась стаття знаного прозаїка, у якій стверджувалося, що Андре Цоколько – це видатний український письменник і майбутній класик. І пішло… Перша премія у всеукраїнському конкурсі "Трилер десятиліття", а потім – «Письменник року». Тепер його репрезентували наступним чином: Андре Цоколько письменник, прозаїк, публіцист, перекладач, есеїст. У тридцять вісім років він таки став членом Союзу письменників, і коли хтось пантеличився, що це не дуже в'яжеться з його участю у русі «Бла-бла-бла», видатний письменник відповідав: «Мрію, щоб мене звідтіля витурили». А на питання «Чому сам не підеш?» відказував: «Ніколи…». З роками Сергій зрозумів, що письменство – заняття не курне, а треба просто уважно читати кримінальні хроніки, знати основи криміналістики й затоваришувати з парочкою оперів. Його роман «Засмажений пес» перевидавали п’ять разів.. Видавці за ним полювали й намагалися заздалегідь купити наступний твір…

Ще в університеті він одружився з донькою регіонального поета. Дружина виявилася гарною господинею і матір'ю, виховувала доньку і охоче взяла на себе будинок та фінанси.. А що ще треба? Марійка вміла і готувати, і подавати, і слово мовити перед поважними гостями. Щоправда, на порядку денному аж верещало питання окремої квартири в Києві, і Сергій сподівався, що незабаром буде мати на це потрібні гроші.

Та раптом, на рівному місті він зрозумів, що таке творча криза…. З одного боку, звідки їй взятися? Матеріалу навколо – достобіса. Він вже призвичаївся з будь-якої газетної замітки 300-сторінкову книжку написати… Та не писалося… Все вже було… Ось і минулий тиждень – котові під хвіст. Сергій вкотре перебирав пучками клавіатуру, та дарма. Сюжети не вимальовувались, а в голові засіли американські фільми, і через те герої виходили якимось -… ну не українцями. В «Засмаженому псові» він вже вивів персонажів з загадковими іменами: Ламбордія, Турляндія, Корак, Бурджинак… Так там і події відбувалися в незнаній країні Прамронії… А зараз він намагався нагородити героїв слов'янськими іменами, а виходило або «Дуже страшне кіно», або «Юленька», де у російському ведмежому кутку марширують вишукані дівчатка з барабанами. Сидів він так сидів і з полегшенням зітхнув, коли наступного понеділка його запросили до Києва на вручення чергової премії. А в середу – благодійний бал. З четверга поїхав у творче турне, а опісля з ремонтом завівся…

Та надовго відкладати не годилося. Адже руки пік аванс від видавництва, який потрібно відробляти. А видавництво працювало на грантах, і з ними не пожартуєш. Ім'я Андре Цоколько було вже досить розкрученим, і видавець “підбадьорював”: «Або сам пиши, або хтось інший під твоїм ім'ям, або я сам когось знайду – мені байдуже». І ось Сергій Тимошка знову скніє перед комп'ютером у своєму кабінеті й намагається вималювати персонажів нового роману…. А тут ще і погода не допомагала: набігли хмари, дощ періщить, голова болить…

…Без стуку до кабінету нечутно увійшла дружина й поставила поруч із клавіатурою каву на таці… І навшпиньках, вийшла. Сергій провів її поглядом, і сьорбнувши кави, почув тупотіння онучки, яка пробігла повз його кабінет. Вимуштрувана дружина шикнула на малу: «Цить! Дідусь працює!».