Герта Мюллер: Гойдалка дихання

Минулого літа побачень, намагаючись продовжити собі шлях із Ерленпарку, я випадково зайшов до церкви Святої Трійці на Ґроссе Рінґ. Ця випадковість стала доленосною. Я побачив своє майбутнє. Біля бічного вівтаря на одній із колон стояв святий у сірому плащі, і замість коміра на його шиї була вівця. Та вівця на шиї — це мовчання. Існують речі, про які краще не говорити. Але я знаю, про що говорю, коли кажу, що мовчання на шиї — це щось інше, ніж мовчання у вустах. Перед, під час і після свого перебування у таборі, протягом двадцяти п'яти років я жив у страхові, перед державою і перед родиною. Перед подвійним падінням, що мене посадять як злочинця, а сім'я з огидою відмовиться від мене. Посеред вуличного хаосу я зазирав у скло вітрин, вікна трамваїв і будинків, у колодязі й калюжі, все намагався переконатися, чи справді я не прозорий.

Мій батько був учителем креслення. А я, з басейном «Нептун» у голові, щоразу здригався, ніби від удару ногою, коли він вживав слово АКВАРЕЛЬ. Це слово знало, як далеко я вже зайшов. Моя мама за столом казала: не наколюй виделкою картоплю, вона розвалиться, візьми ложку, а виделку використовуй для м'яса. Мої щоки горіли. Навіщо вона згадує м'ясо, плоть, коли йдеться всього лише про картоплю і виделку? Про яке м'ясо вона говорить? Моя плоть змінилася від побачень. Я крав сам у себе, слова падали несподівано і наздоганяли мене.

Моя мати й особливо мій батько, як і всі німці у маленькому містечку, вірили у красу русявих косичок і сніжно-білих підколінок. У чорний чотирикутник вусів Гітлера й у трансільванських саксів як у справжню арійську расу. Моя таємниця з самої уже суто тілесної точки зору була надзвичайно огидною. А з румуном до цього приєднався ще і злочин проти власної раси.

Я хотів вирватися кудись подалі від родини, навіть якщо це буде табір. Мені було шкода лише свою матір, яка не підозрювала, як мало вона про мене знає. І яка, коли мене не буде, частіше згадуватиме мене, ніж я її.

Поряд зі святим із вівцею мовчання на шиї я бачив у церкві білу нішу в стіні, а в ній інскрипцію: НЕБО УРУХОМЛЮЄ ЧАС. Коли я пакував свою валізу, я думав: біла ніша зробила своє. Зараз зі мною відбувається саме це — урухомлений час. Окрім того, я тішився, що не мушу йти на війну, у сніг, на фронт. І я мовчки і слухняно поплівся пакувати валізи. Без найменшого спротиву. Шкіряні гамаші зі шнурівками, широкі бриджі, плащ із оксамитовими зав'язками — ніщо з цього мені не личило. Йшлося про урухомлений час, а не про одяг. У такому одязі чи в іншому, все одно подорослішаєш. І хоча світ — це не костюмований бал, — думав я собі, — але ніхто не може виглядати смішним, якщо посеред зими їде до росіян.

Патруль складався із двох поліцейських, румуна і росіянина, які зі списком у руках ішли від будинку до будинку. Я вже не пригадую, чи саме цей патруль уперше озвучив у нашому домі слово ТАБІР. А якщо ні, то не знаю, які ще звучали слова, окрім РОСІЯ. А навіть якщо і так, то слово ТАБІР не злякало мене. Попри війну і мовчання на шиї, попри мої побачення я у свої сімнадцять все ще був наївною і довірливою дитиною. Мене зачіпали слова АКВАРЕЛЬ і М'ЯСО, для слова ТАБІР мій мозок ще був глухим.

Тоді, за столом, біля картоплі й виделки, коли мама застала мене зненацька словом М'ЯСО, мені пригадалося, як я бавився ще малим у дворі, а мама кричала з вікна веранди:

— Якщо ти зараз же не прийдеш обідати і я змушена буду покликати тебе ще раз, можеш не повертатися додому.

А оскільки я таки не відразу прийшов, вона сказала, коли я піднявся додому:

— Зараз можеш пакувати наплічник і йти, куди хочеш, живи, як знаєш.

При цьому вона потягнула мене за шкірку до кімнати, взяла мій маленький наплічник і запхнула до нього светр і куртку. Я запитав: але куди мені йти, я ж іще дитина.

Багато хто думає, що пакування валізи — справа досвіду, і це вміння приходить само по собі, як уміння співати чи молитися. У мене не було ні досвіду, ні валізи. Коли мого батька забрали на фронт, до румунських солдат, не було що пакувати. Солдат автоматично отримує все необхідне разом із уніформою. Але ми не знали, що маємо пакувати для далеких мандрівок у холодні краї. Нам бракувало того, що треба, доводилося імпровізувати. У таких випадках необхідним стає непотрібне. А необхідне перетворюється на таке, як треба, просто тому, що воно у тебе є.

Мама принесла з вітальні грамофон і поставила його на кухонний стіл. А я викруткою перетворив футляр грамофона на валізу. Насамперед я відкрутив трубу і тарілку. Потім закрив дірку від ручки корком. Внутрішня оббивка залишилася на місці, рудаво-червоний оксамит. Трикутну табличку із зображенням пса перед лійкою з написом HIS MASTERS VOICE я також залишив. На дно валізи поклав чотири книжки: «Фауста» у лляній обкладинці, «Так сказав Заратустра», тоненьку книжечку Вайнгебера і вибрану лірику останніх восьми століть. Ніяких романів, бо їх читаєш один раз і потім ніколи більше до цього не повертаєшся. На книги я поклав несесер. У ньому були: флакон туалетної води, флакон води для гоління TARR, мило для гоління, бритва, помазок, кровоспинний галун, туалетне мило, манікюрні ножички. Біля несесера опинилися: пара вовняних шкарпеток (брунатного кольору і вже заштопаних), пара підколінок, одна фланелева сорочка у червоно-чорну клітинку, дві пари підштаників. На самій горі — шовковий шалик, щоб не пом'явся. Він був винно-червоного кольору, у клітинку із переплетених блискучих і матових волокон. Усе це наповнило валізу вщерть.