Герта Мюллер: Гойдалка дихання

Незліченні ряди червоних китиць уздовж кожної стежки прикрашали янгола голоду. Він носив свої прикраси. А ми носили за собою такі зголоднілі піднебіння, що кожен крок відлунював аж у роті. Череп ставав прозорим, так ніби ти проковтнув завелику кількість яскравого світла. Такого світла, яке само себе роздивляється у твоєму роті, солодкаво проникає у твоє піднебіння, аж поки те не набрякає і не піднімається аж до мозку. Аж поки з мозку не вивітрюється все, окрім відлуння голоду. Для мук голоду не існує відповідних слів. Я ще й сьогодні мушу доводити голоду, що я втік від нього. Я буквально їм саме життя, відтоді як не мушу більше голодувати. Я сиджу під замком у смаку їжі, коли їм. Відтоді, як я повернувся з табору, протягом останніх шістдесяти років, я їм проти голодування. Я дивився на лободу, яку більше неможливо було їсти, і намагався думати про щось інше. Про останнє втомлене тепло пізнього літа перед настанням холоду. Але замість цього я думав про картоплю, якої не було. І про жінок, які жили в колгоспі і, можливо, отримували щодня нову картоплю у своїй овочевій зупі. В усьому іншому їм неможливо було позаздрити. Вони жили в землянках і щодня змушені були набагато довше працювати, від сходу сонця до присмерку.

Весна у таборі для нас означала приготування лободи і її збирання біля сміттєзвалища. Назва ЛОБОДА звучить мелодійно, але абсолютно нічого не означає. Це слово було для нас позбавленим змісту, не чіпало нас. Воно не спонукало, не закликало, а залишало на узбіччі, збоку. Це була трава, час якої наставав після, а не під час переклички, трава відпочинку. Часто доводилося з нетерпінням чекати, коли нарешті можна вже буде готувати лободу, коли завершиться перекличка, яка триває безкінечно, бо ніяк не можуть дорахуватися всіх.

У нашому таборі було п'ять РБ — підрозділів під назвою РАБОЧИЙ БАТАЛЬОН. Кожен із них називався ОРБ — отдельный рабочий батальон і складався від 500 до 800 інтернованих. Мій батальйон мав номер 1009, я мав робочий номер 756. Ми вишиковувалися один за одним чітко за зростом — хоча це і виглядало абсурдним на тлі нашого злиденного вигляду — вирячені очі, завеликі носи, запалі щоки. Животи і ноги були наповнені дистрофічною водою. Як у мороз, так і у спеку, всі вечори ми проводили вишикувані у ряд. Тільки вошам було дозволено рухатися на нас. Під час безкінечного перераховування вони могли вдосталь насмоктатися і пересуватися непоспіхом, мов на параді, по нашій нещасній плоті, перебираючись туди і назад, від наших голів до волосся на інтимних частинах тіл. Здебільшого воші, насмоктавшись вдосталь, вкладалися спати поміж швів наших ватників, а ми все стояли виструнчившись. Комендант табору Шіштваньйонов продовжував кричати. Ми не знали, яке у нього ім'я. Його звали тільки товарищ Шіштваньйонов. Це прізвище було достатньо довгим, аби завмирати від жаху щоразу, коли доводилося вимовляти його. Звучання цього словосполучення «товарищ Шіштваньйонов» нагадувало мені шарудіння локомотива, який віз нас сюди. І білу нішу вдома, у церкві із написом: НЕБО УРУХОМЛЮЄ ЧАС. Можливо, ми стояли годинами навпроти саме цієї білої ніші. Наші кістки ставали штивними, мов залізо. Коли з тіла зникає плоть, кістки стають непосильним тягарем, вони тягнуть тебе до землі.

Під час переклички я тренувався забувати про себе на час стояння струнко і не відділяти вдих і видих один від одного. І піднімати очі догори, не рухаючи при цьому головою. І шукати на небі закуток посеред хмар, на який можна повісити свої кості. Коли мені вдавалося забути про себе і знайти на небі такий гачок, він тримав мене міцно. Часто хмара так і не знаходилася, кругом була лише однорідна синява, ніби відкрите море.

Часто ковдра із хмар бувала щільною, однорідно сірою.

Часто хмари рухалися, і жоден гачок не міг утриматися на місці.

Часто дощ пік очі і приклеював мені одяг до тіла.

Часто мороз прокушував мої нутрощі.

У такі дні небо піднімало мої очі до себе, а перекличка опускала їх додолу — тоді кості без жодної опори висіли на мені одному.

Капітан Тур Прікуліч ставав між нами і комендантом Шіштваньйоновим, і в його пальцях шаруділи списки, численні зім'яті листки. Щоразу, коли він збирався вигукнути чиєсь ім'я, його груди надималися, як у півня. Його руки залишилися дитячими. А мої долоні розрослися в таборі, стали квадратними, твердими і пласкими, ніби дві дошки.

Коли хтось один із нас після переклички набирався хоробрості і питав когось із начальників або й самого коменданта табору Шіштваньйонова, коли вже можна буде додому, відповідь була короткою: СКОРО ДОМОЙ.