Під час нашої першої поїздки з Кобеляном я побачив в одному з дворів залізну поперечину для вибивання хідників. На ній можна було пересувати хідник під час вибивання вперед і назад. А поряд із цією конструкцією стояв великий білий емальований дзбан для води. Зі своїм дзьобом, тонкою шийкою й округлим животиком дзбан був схожий на лебедя. Це було настільки гарно, що я намагався знайти цей дзбан очима щоразу, коли ми їхали повз, навіть якщо надворі був страшенний вітер. Більше ніколи я не бачив такої поперечини для тріпання хідників і такого лебедя.
За дворами будиночків передмістя починалося невеличке місто з будинками кольору охри, тиньк на них потріскався, а бляшані дахи поіржавіли. Поміж рештками асфальту ховалися трамвайні колії. По коліях іноді проходили коні, які тягли на собі двоколісні брички з хлібної фабрики. Усі ці брички були накриті білим полотном, як хлібний візок у таборі. Але виголоднілі коні змушували мене підозрювати, що, можливо, під полотном зовсім не хліб, а трупи померлих із голоду.
Кобелян сказав, що місто називається Новогорлівка. Я запитав, чи місто називається так само, як табір.
— Ні, — відповів він. — Табір називається, як місто.
Табличок із назвами міст ніде не було. Всі, хто їздив тут, тобто Кобелян і його вантажівка, знали, як називається те чи інше місто. А хто був нетутешній, як ми з Карлі Гальменом, змушений був питати. А хто не мав у кого запитати, не приїздив сюди, та і не було йому тут що робити.
Цеглу ми брали за містом. Якщо нас двоє і машина під'їхала зовсім близько, завантажування триває півтори години. Береш по чотири цеглини за раз, притискаєш їх одну до одної, і виходить щось на зразок губної гармоніки. Три цеглини замало, а п'ять уже забагато. Нести можна було б і п'ять, але тоді верхня постійно зіслизає. Потрібно мати третю руку, щоб утримати її. Цегла нічим не перекладається і вантажиться просто в кузов, три-чотири ряди один на один. Цегла має власний звук, причому кожна цеглина звучить по-іншому. Червона пилюка завжди однакова, вона осідає на одяг, але вона суха. Цегляна пилюка не паралізує тебе так, як цемент, і не осідає масною плівкою, як вугільна пилюка. Цегляна пилюка нагадувала мені солодку червону мелену паприку, хоча та і не пахне.
На зворотному шляху машину вже не підкидало на ямах, вона була занадто важка. Ми знову проїздили через маленьке містечко Новогорлівку, по трамвайних коліях, повз будинки передмістя, попід уривками степових хмар аж до табору. А потім повз табір до будівництва.
Розвантажування займало менше часу, ніж завантаження. Цеглу треба було складати рядами, але вже не такими рівними, бо вона здебільшого вже наступного дня опинялася на риштуванні у руках мулярів.
Разом із дорогою туди і назад, із завантаженням і розвантаженням вдавалося двічі проїхати туди і назад. Тоді наставав вечір. Іноді Кобелян ще раз виїздив, але нікому нічого не казав про це. Ми з Карлі знали, що це була приватна поїздка. Тоді ми завантажували тільки півкузова палива. І на зворотному шляху повертали біля семиповерхової руїни у низину. Там довкола будинків росли тополі. У такий вечірній час хмари також уже бували кольору цегли. Ми проїздили між парканом і сараєм для дров у двір Кобеляна. Машина зупинялася, трохи здавала назад, і я занурювався до пояса у гілки якогось голого, мабуть, всохлого фруктового дерева, на якому все ще висіли засушені плоди з минулого чи позаминулого року. Карлі видирався до мене у кузов. Останнє денне світло вішало перед нашими обличчями фрукти, і Кобелян дозволяв нам зривати їх перед тим, як ми будемо розвантажувати машину.
Плоди були твердими як дерево, їх треба було смоктати і вигризати з них плоть, поки вони не починали нагадувати на смак вишні. Якщо добре жувати, то кісточка на язиці ставала зовсім гарячою і гладенькою. Ці нічні вишні були справжнім щастям, але вони лише посилювали голод.
На зворотному шляху довкола була чорнильно-темна ніч. Запізнитися у табір було добре. Перекличка вже закінчилася, а вечеря давно тривала. У казані рідкий верхній шар зупи був розподілений між іншими. А наші шанси отримати густе із дна зростали.
Але приїхати занадто пізно було погано. Тоді зупа вже закінчувалася. І нам не залишалося нічого, крім цієї великої порожньої ночі з вошами.
ПРО СУВОРИХ ЛЮДЕЙ
Беа Цакель помила руки біля криниці і тепер прогулюється. Вона сідає біля мене на лавку зі спинкою. Її погляд повільно опускається, й очі повертаються у мій бік, так, що здається, ніби у неї косоокість. Але вона не косоока, вона свідомо сповільнює рух очних яблук, бо знає, що це робить її ні на кого не схожою. Це настільки незвично, що навіть мене зачіпає. Вона починає говорити, просто говорити. Вона говорить так само швидко, як Тур Прікуліч, тільки не так претензійно. Вона переводить свій плавний погляд на фабрику навпроти нас, роздивляється хмару над охолоджувальною баштою і розповідає про свою батьківщину у горах, де сходяться три країни-Галичина, Словаччина і Румунія.
Читать дальше