Герта Мюллер - Гойдалка дихання

Учитель природознавства пішов на війну і не повернувся. Вчитель латини повернувся на час фронтової відпустки і зайшов до нашої школи. Він сів за стіл і дав урок латини. Урок швидко закінчився і був зовсім не таким, якого він сподівався. Учень, який особливо часто отримував квітку гібіскуса, сказав із самого початку:

— Пане вчителю, розкажіть нам, як там, на фронті.

Вчитель прикусив губу і відповів:

— Зовсім не так, як ви собі уявляєте. — І тут його обличчя закам'яніло, а руки затремтіли, ми ніколи раніше не бачили його таким. — Зовсім не так, як ви собі уявляєте, — повторив він.

А тоді він поклав голову на стіл, звісив руки, ніби ватна лялька, донизу, і заридав.

Російське село невеличке. Коли ти йдеш старцювати, то сподіваєшся, що не зустрінеш іншого жебрака з табору. Усі ходять просити з вугіллям. Якщо ти справжній жебрак, то ховатимеш долоні. Ти несеш своє вугілля загорнутим у шмаття, ніби немовля. Стукаєш у двері, і якщо вони відчиняються, відгортаєш шмаття і показуєш, що маєш. У період із травня до вересня шанси виміняти щось на вугілля не дуже великі. Але у тебе є тільки вугілля.

В одному городі я побачив петунії, а також цілий ряд світло-рожевих горняток зі сріблястим кантом. Коли я пішов далі, то заплющив на мить очі і вимовив ГОРНЯТКО ДЛЯ МОККО, а подумки порахував літери: шістнадцять. Тоді я відрахував шістнадцять кроків, а потім тридцять два за обидва горнятка. Але там, де я зупинився, не було будинку. Я порахував сто шістдесят кроків за усі десять горняток, які стояли у серванті моєї мами, й опинився на три будинки далі. У городі не було петуній. Я постукав у перші двері.

Їхати завжди було за щастя.

По-перше: поки ти їдеш, ти ще не на місці. Поки ти ще не на місці, ти не мусиш працювати. Поїздка — це момент відпочинку.

По-друге: поки ти їдеш, ти перебуваєш на території, якій до тебе байдуже. Дерево не кричатиме на тебе і не битиме. Під деревом усе це може трапитися, але саме дерево ні в чому не винне.

Єдина зупинка, яку ми запам'ятали, приїхавши до табору, називалася НОВО-ГОРЛОВКА. Це могла бути назва табору чи сусіднього міста або ж цілої місцевості. Фабрика називалася не так, а КОКСОХІМЗАВОД. А у дворі табору поряд із краном для води лежала чавунна накривка для каналізації з написом кирилицею. Мої шкільні знання грецької допомогли мені відчитати ДНЕПРОПЕТРОВСК. І це могло бути якесь місто поблизу або ж просто якась сталеварня десь на протилежному кінці Росії. Вийшовши з табору, ти бачив замість букв широкий степ і обжиті ділянки степу. І через це поїздки також були щастям.

Тих, хто займався транспортуванням, щоранку призначали на машини у гаражі за табором, вони їздили переважно по двоє. Ми разом із Карлі Гальменом підійшли до чотиритонної «Ланції», моделі тридцятих років. Ми добре знали усі п'ять машин у гаражі, їхні переваги і недоліки. «Ланція» була хорошою машиною, не занадто високою і повністю металевою, без дерев'яних частин. Трохи гіршим був п'ятитонний MAN із колесами, які у висоту сягали до грудей дорослій людині. На кращій «Ланції» їздив шофер Кобелян з перекривленим ротом. Він був добряком.

Коли Кобелян казав КИРПИЧ, ми розуміли, що сьогодні ми поїдемо крізь безкраї степи за червоною цеглою. Якщо попередньої ночі йшов дощ, обгорілі рештки машин і танків поблискували у ямах на узбіччі. Ховрахи тікали з-під коліс. Карлі Гальмен сидів біля шофера у кабіні. Я більше любив стояти у кузові і триматися за дах кабіни. Семиповерхову казарму з червоної цегли з порожніми незаскленими віконницями і без даху було видно здалеку. Напівзруйнована і самотня серед пустелі, вона тим не менше була зведена за дуже сучасним проектом. Можливо, це була перша будівля майбутнього мікрорайону, але будівництво було припинене з дня на день. Мабуть, війна почалася ще до того, як будівлю встигли накрити дахом.

Сільська дорога була в ямах і вибоїнах, вантажівка підстрибувала на них, проїжджаючи повз розкидані у просторі оселі. У деяких дворах височіла кропива по пояс, а серед неї стояли залізні остови ліжок, на яких сиділи білі кури, вихудлі і дрібні, як шматки хмар.

— Кропива росте тільки там, де живуть люди, — казала мені бабця. — А лопухи — тільки там, де є барани.

Я ніколи не бачив людей у цих дворах. Я хотів побачити людей, які живуть не у таборі, мають дім, паркан, двір, кімнату з хідником, а можливо, навіть тріпачку до цього хідника. Там, де тріпають хідники, думав я собі, можна довіряти тиші, там панує цивільне життя, там людей не чіпають.