Габриэль Гарсия Маркес - Сто років самотності (збірка)

Добре відомо, що роман народився як жанр лицарський, пригодницький, любовний. Однак у XIX сторіччі (тобто у часи незаперечного верховенства реалізму) його головною прикметою стала соціальність. Латиноамериканська ж література цю лінію розвитку по-своєму перериває...

Втім, заперечувати соціальну забарвленість «Ста років самотності» було б, здається, просто смішним: адже тут, власне, йдеться про становлення капіталізму у певній латиноамериканській країні. Бо селище Макондо, засноване Хосе Аркадіо Буендіа на первозданній землі, поступово перетворилося на таке собі капіталістичне (хоч, за багатьма ознаками, і вельми своєрідне) місто: звіряча експлуатація робочої сили, навіть кривавий розстріл багатотисячної демонстрації гноблених й т.д., й т.п.

Але ось лише один, однак дуже показовий, епізод з життя Макондо. Коли містечко трохи розрослося, центральний уряд забажав призначити над ним корехідора, а той, у свою чергу, наказав пофарбувати геть усі будинки на честь річниці національної незалежності блакитною фарбою. Та Хосе Аркадіо Буендіа цього не дозволив, навіть вигнав урядовця з Макондо.

Корехідор, однак, повернувся. Ще й привів із собою не лише кількох озброєних (хоч і босих) солдатів, а й дружину та численних дочок. І Хосе Аркадіо, виходячи з того, що «не годиться ображати чоловіка на очах його власної родини», все-таки дозволив корехідорові залишитись. Однак за двома умовами: кожен мешканець міста збереже право фарбувати власний будинок як йому заманеться, солдати ж заберуться геть. Й Хосе Аркадіо сказав корехідору ще таке: «...Ви та я — ми залишимося ворогами».

Як бачимо, наш герой повів себе кричуще асоціально. І з тією ж кричущою асоціальністю стикаєшся у «Ста роках самотності» чи не на кожнім кроці.

Полковник Ауреліано Буендіа цілу вічність не злазив з сідла, не скидав чобіт, брав участь у безлічі воєн і виявляв дивовижну хоробрість. Але раптом, за словами автора, «заплутавшись у пустелі самотності своєї безмежної влади», відчув, що начебто втрачає ґрунт під ногами. До того ж він ще й розчарувався у партії «лібералів», чиї гасла відстоював у безкомпромісній боротьбі проти партії «консерваторів». І відтепер так само прагнув програвати війни й позбуватися влади, як колись силився вигравати війни і здобувати владу...

Та, ставши приватною особою, скинувши з плечей ненависний тягар, полковник Буендіа зайнявся... виготовленням золотих рибок. І було це заняттям відверто, можна навіть сказати, принципово безприбутковим (отже, безсенсовним!): герой наш купував золоті монети, перетоплював їх і старанно виготовляв з того золота маленьких рибок, котрі принципово продавав за ціну придбаного золота. Бо, за словами автора, «його цікавила не торгівля, а робота»...

Полковник Буендіа повернув назад з того самого місця, з якого головний герой іншого роману Ґарсіа Маркеса «Осінь патріарха» (1975) розпочав свою кар'єру диктатора. (Хоч би побіжної розмови про цей роман тут, мабуть, не проминеш, бо без неї і «Сто років самотності» можуть залишитись не до кінця зрозумілими).

Громадянська війна зайшла у безвихідь (про це згадується ще побіжніше, навіть невиразніше, ніж у «Ста роках самотності»), і купка англійських окупантів привела до влади нового президента. А той вибрав владу як самоціль з усіма наслідками, що з цього випливають: від шкіри, яку здирають із закривавлених, липких тіл непокірних, до безмежної, невитравної самотності володаря. З цього погляду президент і справді персонаж скоріше міфічний, ніж епічний: розпливчастий Кронос, а не Геракл з його ретельно переліченими дванадцятьма подвигами.

Та й сама художня тканина «Осені патріарха» ще ближча, ніж усе написане Ґарсіа Маркесом раніше, до архаїчної структури міфу. «Міфи, — писав російський дослідник М. Стеблін-Каменський, — це, як правило, шматки з життя головних міфічних персонажів, причому шматки, нечітко орієнтовані один щодо одного. Інакше кажучи, життя такого міфічного персонажа — це не рух від народження до смерті, а щось постійне, усталене».

«Осінь патріарха» саме так і побудовано. Подані тут «шматки з життя» тирана довільно між собою з'єднані, хаотично розміщені; про них так просто й не скажеш, котрий з них належить до «раніше», а котрий — до «пізніше». Але всі вони, разом узяті, утворюють щось «постійне», «усталене», якусь одвічну — і тому майже нерухому — круговерть, не прояснену жодною історичною подією, навіть жодною датою.

«Міф, — вів далі Стеблін-Каменський, — це не жанр, не певна форма, а зміст, начебто незалежний від форми, в яку він утілений. Міф — це твір, первісна форма якого ніколи не може бути встановлена. Він завжди є переказом того, що вже існувало раніше».