Габриэль Гарсия Маркес - Сто років самотності (збірка)

Її залишили в родині — іншої ради не було. Вирішили охрестити дівчинку Ребекою — так само, як звали, якщо вірити листу, і її матір, бо ж, коли Ауреліано, набравшися терпіння, прочитав перед нею всі святці, вона не відгукнулася на жодне ім'я. Оскільки ж тоді цвинтаря в Макондо не було, адже ніхто ще не встиг померти, то мішок із кістками заховали до того часу, коли з'явиться гідне місце для похорону, і ще довго він потрапляв під руку чи під ноги в найрізноманітніших місцях, там, де його найменше сподівалися знайти, і завжди озивався своїм «квок, квок, квок», подібним до голосу квочки, що сидить на яйцях. Минуло чимало часу, перше ніж Ребека прижилася в сім'ї. Спершу вона примощувалася на своїй гойдалці в найтихішому закутку будинку й смоктала палець. Ніщо не привертало її уваги, крім музики годинників: щопівгодини, коли вони починали грати, дівчинка злякано озиралася довкола, ніби сподівалася віднайти звуки десь близько в повітрі. Довгий час її не могли примусити їсти. Ніхто не розумів, як це вона не вмирає з голоду, аж доки індіанці, котрі знали геть усе, бо ходили безперестану нечутними кроками по всьому дому, зауважили, що Ребеці до смаку тільки сира земля в дворі та шматочки вапна, які вона відколупувала нігтями від стін. Очевидно, батьки або ж ті, в кого вона росла, карали дівчину за цю погану звичку, бо землю та вапно вона їла потайки, відчуваючи свою провину, до того ж намагалася відкладати й дещо про запас, щоб поласувати, коли ніхто її не бачитиме. Відтоді за Ребекою було встановлено пильний нагляд. Землю в дворі поливали коров'ячою жовчю, а стіни в будинку натирали пекучим індіанським перцем, гадаючи в такий спосіб вилікувати дівчинку від цієї згубної звички, та вона виявила такі хитрощі й винахідливість, роздобуваючи собі харч, що Урсула мусила вдатися до сильнішого засобу. Вона виставила на цілу ніч під холодну росу каструлю з помаранчевим соком і ревенем, а вранці перед сніданком дала Ребеці тієї мікстури. Хоч ніхто ніколи не радив Урсулі саме таких ліків проти порочного потягу до землі, вона зміркувала собі, що будь-яка гірка рідина, влившись у порожній шлунок, викличе кольки в печінці. Попри свій хирлявий вигляд, Ребека показала себе навдивовижу войовничою й дужою, отож, щоб примусити її проковтнути ліки, довелося підходити до неї, як до брикливої телиці, — вона тіпалася в корчах, дряпалася, кусалася, плювалася, вигукуючи при цьому всілякі незрозумілі слова, що, як запевняли обурені індіанці, були найбрутальнішою лайкою, яка тільки можлива в мові ґуахіро. Дізнавшися про це, Урсула доповнила лікування ударами ременя. Так ніколи й не встановили, що саме зрештою дало бажаний наслідок — ревінь, ремінь, а чи те й те вкупі, — відомо одне: за кілька тижнів Ребека почала виявляти перші ознаки одужання. Тепер вона гралася з Аркадіо й Амарантою, що сприйняли її як старшу сестру, й зі смаком їпа, вправно послуговуючись виделкою та ножем. А трохи згодом виявилося, що вона розмовляє по-іспанськи так само вільно, як і мовою ґуахіро, що вона має неабиякі здібності до рукоділля й співає годинниковий вальс на дуже гарні слова, які придумала сама. Невдовзі всі вважали її ніби новим членом сім'ї. З Урсулою вона була ласкавіша, ніж рідні діти. Амаранту величала сестричкою, Аркадіо — братиком, Ауреліано — дядечком, а Хосе Аркадіо Буендіа — дідусем. Отак Ребека не менше за інших заслужила право називатися йменням Буендіа — єдиним, яке мала і яке вона з гідністю носила аж до смерті.

Якось уночі, уже потому, як Ребека вилікувалася від порочної звички їсти землю і її було переселено до кімнати Амаранти й Аркадіо, індіанка, що спала разом з дітьми, прокинулася, зачувши дивний уривчастий звук, який долинав з кутка. Вона злякано підхопилася, подумавши, що, може, до будинку залізла якась тварина, і побачила, що Ребека сидить у гойдалці, тримає пальця в роті, а очі в неї світяться, як у кішки. Заклякнувши від жаху, приголомшена усвідомленням неминучої лихої долі, Вісітасьйон прочитала в цих очах ознаки тієї самої хвороби, загроза якої змусила її й брата навіки покинути стародавнє королівство, де вони були спадкоємцями престолу. У дім прийшло безсоння.

Індіанець Катауре покинув Макондо, не дожидаючи світанку. Його сестра залишилася: серце фаталістки підказувало їй, що смертельна хвороба однаково переслідуватиме її, хоч би в який далекий закуток землі вона втекла. Ніхто не зрозумів тривоги Вісітасьйон. «Не будемо спати?

Що ж, тим краще, — весело зауважив Хосе Аркадіо Буендіа. — Так ми більше візьмемо від життя». Але індіанка пояснила їм, що найстрашніше в хворобі не те, що неможливо заснути, — тіло від цього зовсім не стомлюється, — а те, що згодом поступово, але неминуче настає цілковита забутливість. Тобто коли хворий звикає до безсоння, з його пам'яті починають стиратися спершу спогади, потім — назви й призначення речей, далі він уже не впізнає людей, ба навіть перестає усвідомлювати власну особистість, і, врешті-решт, геть відірваний від минулого, переходить у стан, подібний до ідіотизму. Хосе Аркадіо Буендіа мало не вмер від сміху та дійшов висновку, що, певно, йдеться про одну з безлічі хвороб, вигаданих забобонними індіанцями. Проте обережна Урсула про всяк випадок відокремила Ребеку від інших дітей.