Габриэль Гарсия Маркес - Сто років самотності (збірка)

В домі не бракувало їжі. Назавтра по смерті Ауреліано Другого один його приятель — із тих, що принесли вінок із нешанобливим написом, — запропонував Фернанді гроші, які він позичив у її покійного чоловіка. Відтоді щосереди в будинку з'являвся розсильний з плетеною корзиною, повною всілякої їжі. Вмісту корзини з лишком вистачало на тиждень. Ніхто в будинку не здогадувався, що весь цей харч посилала Петра Котес, яка вважала, що постійна милостиня — певний спосіб принизити ту, котра принизила її. Однак злоба, накопичена в душі Петри Котес, розвіялася раніше, ніж вона сама сподівалася, і все ж колишня коханка Ауреліано Другого спочатку з гордістю, а потім через співчуття й далі посилала їжу його вдові. Згодом, коли Петрі Котес забракло сили продавати квитки, а люди втратили інтерес до лотереї, бували випадки, що вона сама сиділа надголодь, але годувала Фернанду й виконувала взяте на себе зобов'язання доти, доки на власні очі не побачила її похорону.

Зменшення числа мешканців будинку ніби мало полегшити Санта Софії де ла П'єдад важкий тягар щоденних турбот, який понад півстоліття лежав на її плечах. Ніхто ніколи не чув жодного слова скарги від цієї мовчазної, замкнутої жінки, яка подарувала родині ангельську доброту Ремедіос Прекрасної і загадкову зарозумілість Хосе Аркадіо Другого, а також присвятила все своє самотнє мовчазне життя вирощуванню малюків, які навряд чи й пам'ятали, що вони її діти і внуки; ніби плоть від плоті своєї доглядала вона Ауреліано, котрий і справді доводився їй правнуком, про що вона й гадки не мала. В будь-якому іншому домі їй не довелось би розгортати мату на підлозі в комірчині й спати там під безперервну нічну метушню пацюків. Вона нікому не розповідала, як одного разу серед ночі прокинулася з переляку, відчувши, що хтось дивиться на неї з темряви: це була гадюка, яка поплазувала геть, ковзнувши по її животу. Санта Софія де ла П'єдад знала, що коли б розповіла про це Урсулі, стара поклала б її спати в свою постіль, але в ті часи ніхто нічого не помічав, і щоб привернути чиюсь увагу, треба було не своїм голосом волати в ґалереї, бо стомливе випікання хліба, злигодні війни та догляд за дітьми не залишали часу, щоб подумати про благополуччя свого ближнього. Єдиною людиною, котра пам'ятала про Санта Софію де ла П'єдад, була Петра Котес, яку та жодного разу і в очі не бачила. Петра Котес завжди, навіть у важкі дні, коли їй з Ауреліано Другим доводилось цілісінькі дні чаклувати над жалюгідною виручкою від лотерей, — турбувалася про те, щоб у Санта Софії де ла П'єдад була пристойна одежа і пара добротних черевиків, у яких не соромно вийти на люди. Коли Фернанда з'явилася в будинку, то мала всі підстави вважати Санта Софію де ла П'єдад за незмінну служницю, і, хоч їй багато разів пояснювали, хто така насправді Санта Софія де ла П'єдад, однаково Фернанді це здавалось якимось безглуздям, і вона насилу запам'ятовувала й відразу ж забувала, що перед нею — мати її чоловіка, її свекруха. Очевидно, Санта Софія де ла П'єдад не відчувала свого підлеглого становища. Навпаки, їй ніби навіть подобалося мовчки, безнастанно зазирати в усі закутки й підтримувати чистоту й лад у цій оселі, де вона мешкала з юності, хоч будинок, а надто за часів бананової компанії, більше скидався на казарму, ніж на родинне вогнище. Але після Урсулиної смерті Санта Софія де ла П'єдад, незважаючи на всю свою дивовижну моторність і працездатність, стала підупадати на силі. І не тільки тому, що сама зістарілася, а й через те, що будинок старів з дня на день. Стіни вкрилися ніжним мохом, двір поріс травою, під натиском бур'янів цементна підлога в ґалереї порозтріскувалася й крізь шпари попробивалися ті самі жовтенькі квіточки, які мало не сто років тому Урсула виявила в склянці, де лежала Мелькіадесова вставна щелепа. Не маючи ні часу, ні снаги опиратися несамовитому натискові природи, Санта Софія де ла П'єдад проводила цілісінькі дні по спальнях, полохаючи ящірок, котрі вночі верталися знову. Якось уранці вона зауважила, що руді мурахи залишили переточений ними фундамент, перейшли через сад, забралися на ґалерею, де висохлі беґонії набули землистого відтінку, й проникли в глиб будинку. Санта Софія де ла П'єдад спробувала винищити їх, спершу послуговуючись просто мітлою, потім отрутами й урешті — негашеним вапном, але все було марно: наступного дня руді мурахи налазили знову, напосідливі й непереможні. Фернанда, яка тільки те й робила, що писала листи своїм дітям, не усвідомлювала нестримного натиску руйнації, і Санта Софії де ла П'єдад доводилося битися самій; вона воювала з бур'янами, не пропускаючи їх на кухню, змітала зі стін хащі павутиння, яке за кілька годин з'являлося знову, вишкрібала мурахів-деревоточців із їхніх нір. Та коли вона помітила, що пил та павутина проникли навіть до Мелькіадесової кімнати, хоча вона підмітала й прибирала її тричі на день, і що, незважаючи на її розпачливі зусилля зберегти чистоту, кімната чимдалі більше набуває того брудного й жалюгідного вигляду, який пророчо спостерегли тільки двоє людей — полковник Ауреліано Буендіа і молодий офіцер, — вона визнала себе переможеною. Тоді Санта Софія де ла П'єдад надягла поношену вихідну сукню, старі Урсулині черевики, прості панчохи — подарунок Амаранти Урсули