Габриэль Гарсия Маркес - Сто років самотності (збірка)

Близько півночі вперіщила злива. Хосе Аркадіо Другий не знав, де він вистрибнув, знав тільки, що коли йтиме в напрямку, протилежному тому, в якому пішов поїзд, то прийде в Макондо. Після понад трьох годин ходи, мокрий як хлющ і страждаючи від страшного головного болю, він побачив у досвітній півімлі перші будинки міста. Приваблений ароматом кави, він зайшов на кухню, де жінка з дитиною на руках стояла, схилившися над плитою.

— Доброго ранку, — мовив він, геть знесилений. — Я Хосе Аркадіо Другий Буендіа.

Він вимовив своє ім'я повністю, літера за літерою, аби пересвідчитися, що він живий. І добре зробив, бо жінка, забачивши в дверях похмурого, виснаженого чоловіка, забрудненого кров'ю й позначеного печаттю смерті, вже була вирішила, що перед нею привид. Вона впізнала Хосе Аркадіо Другого. Принесла ковдру, щоб він загорнувся, поки вона висушить біля плити його одежу, нагріла води, щоб він міг промити свою рану, — у нього була тільки зідрана шкіра, — й дала йому чисту пелюшку, щоб він перев'язав собі голову. Потім поставила перед ним невелику чашку кави без цукру — саме так, розповідали їй, п'ють Буендіа — й розвісила одежу проти вогню. Хосе Аркадіо Другий не мовив і слова, поки не допив кави.

Там було, мабуть, тисячі три, — прошепотів він.

Чого?

Мертвих, — пояснив він. — Напевно, всі ті, що зібралися на вокзалі.

Жінка подивилася на нього з жалістю.

Тут мертвих не було, — заперечила вона. — Від часів твого родича, полковника Ауреліано Буендіа, в Макондо нічого не ставалося.

На трьох кухнях, де побував Хосе Аркадіо Другий, перш ніж дістався до свого будинку, йому сказали те саме: «Мертвих не було». Він перейшов привокзальну площу, побачив нагромаджені один на другий столи для фрітанґи й не виявив жодних слідів бійні. Вулиці під безперестанним дощем лежали безлюдні, в наглухо зачинених будинках не відчувалося навіть ознак життя. Єдиним свідченням того, що тут живуть люди, було бамкання дзвонів, які кликали до утрені. Хосе Аркадіо Другий постукав у двері полковника Ґавілана. Вагітна жінка, котру він доти бачив багато разів, грюкнула дверима у нього перед носом. «Він виїхав, — злякано кинула вона. — Повернувся до себе на батьківщину». Біля головного входу до електрифікованого курника, як завжди, стояло двоє місцевих поліцаїв; у своїх плащах і цератових шоломах вони були схожі на камінні статуї під дощем. На околиці антильські неґри виспівували хором псалми. Хосе Аркадіо Другий перестрибнув через загорожу й зайшов на кухню в будинку Буендіа. Санта Софія де ла П'єдад сказала йому пошепки: «Дивись, щоб тебе не побачила Фернанда. Вона вже встала». Немовби виконуючи якусь таємну угоду, жінка відвела сина до «горшкової кімнати», застелила для нього напіврозламану Мелькіадесову розкладачку, — а о другій годині, коли Фернанда лягла поспати, подала йому через вікно тарілку з їжею.

Ауреліано Другий ночував удома, бо тут його захопив дощ, і о третій годині він усе ще чекав, коли випогодиться. Санта Софія де ла П'єдад під секретом повідомила йому про появу брата, і він пішов до Мелькіадесової кімнати. Ауреліано Другий також не повірив ні в історію про бійню на площі, ні в нічний кошмар з навантаженим трупами поїздом, який ішов до моря. З вечора в Макондо було оголошено особливу заяву уряду — в ній сповіщалося, що робітники підкорилися наказові залишити вокзал і мирними колонами розійшлися по домівках. У заяві також доводилося до відома народу, що профспілкові ватажки, перейнявшися високим патріотичним духом, звели свої вимоги до двох пунктів: реформа медичного обслуговування й побудова вбиралень при бараках. Згодом Ауреліано Другий дізнався, що, залагодивши справу з робітниками, військові власті поквапилися сповістити про це сеньйора Брауна, і він не тільки погодився вдовольнити нові вимоги, а навіть запропонував улаштувати за рахунок компанії триденне народне гуляння й відсвяткувати примирення. Та коли військові спитали його, на яке число можна призначити підписання угоди, він подивився в вікно на небо, де спалахували блискавки, й зробив порух, що висловлював цілковиту невизначеність.

— Коли розпогодиться, — відповів він. — На пору дощів ми припиняємо всяку діяльність.

Доти дощів не було цілих три місяці — стояв засушливий сезон. Але щойно сеньйор Браун заявив про своє рішення, по всій банановій зоні вперіщила злива, яка захопила Хосе Аркадіо Другого на дорозі до Макондо. Злива тривала й тиждень по тому. Офіційну версію, що її тисячу разів повторювали й утовкмачували народові всіма, які тільки мав уряд, засобами інформації, зрештою нав'язали кожному: мертвих не було, вдоволені робітники повернулися до своїх родин, а бананова компанія припинила роботи до кінця дощів. Військовий стан зберігався на той випадок, якщо через безперестанні зливи скоїться якесь лихо і потрібно буде вживати надзвичайних заходів, однак війська були відведені до казарм. Удень солдати, позакасувавши штани до колін, бродили вулицями, перетвореними на бурхливі потоки, й пускали з дітлахами кораблики. Вночі, після настання комендантської години, вони вибивали ударами прикладів двері, витягали підозрюваних з постелей і відводили туди, звідки вже не було вороття. Усе ще розшукували та знищували злочинців, убивць, підпалювачів і порушників декрету номер чотири, але військові заперечували це навіть перед родичами своїх жертв, що переповнювали приймальню начальника ґарнізону, сподіваючись дізнатися про долю заарештованих. «Я впевнений, що вам це просто приснилося, — переконував начальник ґарнізону. — В Макондо нічого не сталося, нічого не станеться й ніколи нічого не стається. Це щасливе місто». Так було ліквідовано всіх профспілкових ватажків.