Габриэль Гарсия Маркес - Розповідь моряка

Тепер я в морі був не сам, і це потішило мене. Голоду не відчував. Частіше, ніж доти, пив морську воду. Чайки супроводжували мене, кружляли просто над головою. Я подумав про Мері Едресс. “Як вона там?” — запитував себе, згадуючи її голос, коли дівчина перекладала мені якийсь діалог з кінофільму. Саме того дня, коли я без ніякої причини подумав раптом про Мері Едресс лише тому, що побачив у небі безліч чайок, Мері служила по мені заупокійну відправу в католицькому храмі у Мобілі. Згодом Мері написала мені в Картахену, що замовила відправу на восьмий день. І помолилася за упокій моєї душі. Гадаю, що й тіла також, бо того ранку, згадуючи Мері Едресс, яка в цей час була присутня на відправі в Мобілі, я почувався щасливим у відкритому морі, стежачи за чайками — вісницями близької землі.

Майже цілий день просидів на борту, вдивляючись в обрій. День видався напрочуд ясний. Я був певен,’ що помічу землю на відстані в п’ятдесят миль. Пліт плив швидше, ніж якби чотирма веслами кермували двоє гребців. Він рухався просто по синій гладіні моря, наче підштовхуваний мотором.

Після семиденного плавання на плоту найменші зміни кольору води не лишаються непоміченими. Сьомого березня, о пів на четверту, я помітив, що пліт увійшов до зони, де вода була не синя, а темно-зелена. Якусь мить навіть бачив межу: з одного боку синя поверхня, що її спостерігав протягом семи днів, з другого — зелена, яка здавалася густішою. Низько кружляли численні чайки. Я чув над головою помахи дужих крил. Це були безпомильні прикмети — інший колір води, велика кількість чайок. Цієї ночі я мусив чатувати, щоб угледіти перші прибережні вогні.

Розділ 10 Втрачені надії… й чекання смерті

Мені не довелося докладати зусиль, щоб заснути на восьму ніч плавання. О дев’ятій вечора стара чайка сіла на борт і не злітала з плота до ранку. Я притулився до уламка весла. Ніч була спокійна, пліт рухався так само в певному напрямку. “Куди він припливе? — запитував я себе, переконаний завдяки прикметам — кольору води і старій чайці, що завтра дістануся до суходолу. Проте й гадки не мав, куди саме пливе за вітром мій пліт.

Я не був певен, що він рухається в тому ж напрямку, що й спочатку. Якщо його маршрут збігався з курсом літаків, пліт, мабуть, пристав би до берега десь у Колумбії. Та без компаса взнати це напевне було неможливо. Якби пліт плив точно на південь, то дістався б до Карібського узбережжя на території Колумбії. Але так само можна було припустити, що він пливе на північ. В такому разі я не міг би визначити своє місцеперебування.

Десь опівночі, коли я звалився, зморений сном, стара чайка наблизилася і дзьобнула мене в голову. Та я не відчув болю. Вона дзьобала злегка, не подряпавши шкіри на голові. Наче пестила мене. Я пригадав начальника корабельної артилерії, котрий зауважив якось, що вбити чайку— справа, не гідна моряка, і пожалкував за маленькою чайкою, яку даремно задушив.

До світанку я пильно вдивлявся в обрій. Ніч видалася тепла. Але я не помітив жодного вогника. Не було ніяких ознак берега. Пліт плив по чистій і тихій поверхні моря, проте довкруг не спостерігалося ніякого світла, крім мерехтіння зірок. Я незрушно лежав, чайка нібито заснула. Досить довго вона сиділа на борту, опустивши голову, так само незрушно, як і я. Та варто було поворухнутися, як чайка підстрибувала й дзьобала мені голову.

Вдосвіта я прибрав іншу позу. Тепер чайка сиділа у мене в ногах. Відчув, що вона дзьобає мої черевики. Потім наблизилася до борту. Я застиг на місці. Чайка теж завмерла. Тоді підійшла до моєї голови й знову завмерла. Та щойно я поворухнувся, як вона знову майже з ніжністю стала дзьобати моє волосся. Це вже нагадувало гру. Я кілька разів змінював позу. І щоразу чайка наближалася до моєї голови. Вже на світанку, не вдаючись до якихось там хитрощів, я простягнув руку й схопив її за шию.

Я не збирався її вбивати. Випадок з іншою чайкою підказував, що це було б даремним пролиттям крові. Я відчував голод, проте не намірявся вгамувати його за рахунок птаха, котрого вважав своїм другом, який цілу ніч плив разом зі мною, не завдавши ніякої шкоди. Коли я впіймав її, чайка розправила крила, різко тріпонулася в моїй руці й спробувала звільнитись. В ту ж мить я перехопив її крила, не даючи пташці поворухнутися. Чайка звела голівку, і в перших променях нового дня я побачив її очі, прозорі й перелякані. Може, в якусь мить я й збирався вбити її, та, побачивши ці великі сумні очі, відмовився від свого наміру.