Спочатку я гадав обскубти її обережно, дотримуючись певної послідовності. Але не врахував, яка ніжна в неї шкіра. Поки вискубував пір’я, чайка почала танути в моїх руках. Я обмив її у воді, що була всередині плота. Потім розірвав навпіл: побачив рожеві тельбухи, сині нутрощі — і мене мало не вивернуло. Підніс до рота шматок ніжки, та не міг його проковтнути. Авжеж. Я уявив, що жую жабу. З відразою впхнув у рот шматок, що тримав, і заціпенів із бридкою грудочкою закривавленого пір’я й кісток у руці.
Мені одразу спало на думку, що м’ясо чайки, яке я не можу з’їсти, вдасться використати як наживку. Але я не мав ніякого знаряддя для рибальства. Якби ж то в мене був хоч гачок. Або трохи дроту. Натомість я мав ключі, годинник, перстень і три поштові листівки, куплені в Мобілі.
Я подумав про пасок. Подумав, що замість гачка можна пристосувати пряжку. Але всі мої зусилля виявилися марними. Вечоріло. Риби, збуджені запахом крові, вистрибували навколо плота. Коли зовсім стемніло, я жбурнув у воду рештки чайки, ліг і приготувався вмерти. Спершись на весло, чув глуху бійку за кістяк птаха, котрого я не зміг з’їсти.
Тієї ночі мало не вмер від виснаження й розпачу. Незабаром знявся сильний вітер. Пліт кидало збоку в бік, а я навіть не подумав, що слід прив’язатися. Лежав знесилений у воді, висунувши тільки ноги й голову.
Та опівночі все змінилося: визирнув місяць. Вперше за всі ночі, що минули після катастрофи. Поверхня моря виблискувала в блакитному місячному сяйві. Тієї ночі Хайме Манхаррес не з’явився. Я зостався сам, зневірений, покинутий долею на дні плота.
А проте щоразу, коли я вже втрачав самовладання, щось знову живило мою надію. В ту ніч це було віддзеркалення місяця в хвилях. Море розгойдалося, і в кожній хвилі мені ввижалися вогні корабля. Минуло вже дві ночі відтоді, як я перестав сподіватися, що мене підбере якийсь корабель. Але в ту освітлену місячним сяйвом ніч— мою шосту ніч у відкритому морі — я весь час пильно вдивлявся в обрій, майже так само напружено і з тією ж надією, що і в першу. Якби зі мною повторилося те ж саме, я вмер би з відчаю: тепер я знаю, що пліт пливе там, де не пролягають маршрути кораблів.
На порозі смерті
Не пам’ятаю світанку шостого дня. Здається, цілий ранок я пролежав на дні плота — між життям і смертю. Згадував рідних, вони розповідали мені про те, що насправді відбувалося в ті дні, коли я пропав безвісти. Мене не здивувало, що мені влаштували бучну панахиду. На шостий ранок самітництва в морі я вірив, що все було саме так. Знав, що сім’ю сповістять про моє зникнення. Оскільки літаки не поверталися, виходить, від дальших розшуків відмовились і мене оголосили мертвим.
Все це майже відповідало дійсності. Та я весь час чинив опір. Знаходив життєві сили, чіплявся за якусь дрібницю, що вселяла нову надію. Але на шостий день я вже ні на що не сподівався. Лежав на плоту, наче мрець.
Вдень, згадавши, що незабаром п’ята година і скоро з’являться акули, зробив невдалу спробу підвестися й вилізти на борт. За два роки перед тим на березі у Картахені бачив рештки людини, розшматованої акулою. Я не хотів такої смерті. Не хотів, щоб мене роздерла зграя ненажерних тварин.
Настала п’ята година. Пунктуальні акули оточили пліт. Я насилу підвівся, щоб відв’язати кінці, якими кріпився настил. День був прохолодний. Море спокійне. Я відчув деяку полегкість. І раптом побачив чайок — тих самих, що й напередодні, і мені знову захотілося жити.
В цю мить я з’їв би що завгодно. Голод мучив мене. Та ще дужче боліло пересохле горло, щелепи задеревіли від бездіяльності. Я мусив щось з’їсти. Для цього підійшли б каучукові підошви моїх черевиків, але я не мав чим їх відрізати. І тоді згадав про поштові листівки з Мобіля.
Вони лежали вимоклі у кишені штанів. Я розірвав їх, запхав у рот і став жувати. Сталося диво: біль у горлі поменшав, рот наповнився слиною. Я жував листівки неквапно, наче жуйку. Після першого стиску занили щелепи. Та, жуючи поштову листівку, яку хтозна-чому зберігав відтоді, як ходив із Мері Едресс до крамниці, я поступово набирався сили й оптимізму. Гадав, що зможу без кінця жувати листівки, щоб полегшити біль у щелепах. Про те, щоб виплюнути їх у море, не було й мови — я не міг дозволити собі таке марнотратство. Відчув, як малесенькі шматочки пережованого паперу досягли шлунку, і з тієї хвилини повірив, що врятуюся, що мене не зжеруть акули.
Які на смак черевики?
Полегкість, якій я завдячував поштовими листівками, розпалила мою уяву до розшуків нової поживи. Якби в мене був ніж, я розрізав би черевики й з’їв каучукові підошви. Вони здавалися мені найбільш придатними для їжі з-поміж усього, що я мав. Спробував відірвати з допомогою ключів білу чисту підошву. Але марно. Неможливо було відокремити бодай шматочок добре припасованої до черевика підошви.
Читать дальше