Жан Жене - Щоденник злодія

Якщо хтось звинуватить мене у використанні бутафорії: усілякі там ярмаркові балагани, тюрми, квіти, блюзнірська здобич, вокзали, кордони, опій, моряки, порти, пісуари, жалобні ходи, кипіла, щоб творити з них низькопробні мелодрами і змішувати поезію з легковажною красивістю, то що на це відповісти? Я вже казав, що люблю тих, хто поза законом, лише за красу їхніх тіл. Перелічені аксесуари просяклі жорстокістю і брутальністю чоловіків. Жінки не торкаються до них. Лише чоловічі рухи запалюють їх до життя. Ярмаркові свята на півночі присвячені високим білявим хлопцям. Лише вони там бувають. До їхніх рук міцно прилипають дівчата. Власне, вони й глузували із Стілітано, який ускочив у халепу.

Роже рішучим кроком увійшов до балагану. Ми гадали, ніби він заблукає серед дзеркал. Ми спостерігали за його різкими неквапливими рухами, певною ходою, очима, опущеними долу, оскільки підлога була не така підступна, як дзеркала. Його вела певність, і він добувся Стілітано. Ми помітили, як його губи заворушилися. Стілітано підвівся, мало-помалу опановуючи собою, нарешті вони вийшли навіть з якимось тріумфом. Вільні й веселі, вони святкували далі, навіть не глянувши в мій бік, і я повернувся додому сам. Чи не спогад про приниженого Стілітано мене так бентежив? Я знав: він уміє тримати в собі дим від цигарки, і тоді про те, що вона не згасла, свідчитиме лише жаристий вогник, який щоразу, як він затягуватиметься, осяватиме його обличчя. Я відчув, як він збуджується під моїми пальцями, що ледве торкалися його.

— Це тобі подобається?

Я змовчав. А що мав відповісти? Він знав, що моя заповзятливість щойно пальнула по горобцях. Він витяг лівицю з кишені й, обнявши мене за плечі, пригорнув до себе, цигарка тим часом не давала мені припасти до його губ, оберігаючи Стілітано від поцілунку. Хтось надійшов. Я пробелькотів похапцем:

— Я кохаю тебе.

Ми відірвалися один від одного. Коли ми прощалися перед дверима його готелю, він був упевнений, що я викладу йому всі дані про Армана.

Я повернувся додому і завалився спати. Я так і не зумів навчитися ненавидіти своїх хлопців, навіть коли ті зраджували і ненавиділи мене. Відгороджений переділкою від Армана, який спав із Робером, я страждав, що не я на місці когось із них або що я був із ними, або що я був одним із них, я заздрив їм, але не чув до них жодної зненависті. Я дуже обережно брався дерев'яними сходами нагору, оскільки вони пронизливо поскрипували, а майже всі простінки були дерев'яні. Мені здається, що того вечора, знявши свій пасок, Арман не виляскував ним, як батогом. Очевидно, Арман бачив силу і мужню печаль Робера і, як звикле, промовистими рухами наказав тамтому віддатися. У моїх очах Арман ще більше утвердився у своїй силі, джерелом якої були нещастя і паскудства. Ці паперові мережива мали таку саму тендітну структуру, несумісну з вашою мораллю, як жебрацькі фіглі-міґлі: як і ці останні були пов'язані з хитрощами, тобто були фальшиві, як фальшиві були рани, кукси, сліпота.

Ця книжка не прагне бути, торуючи самотній шлях у небеса, твором мистецтва, предметом, відірваним від автора та людей. Своє колишнє життя я міг би описати в іншому тоні й іншими словами. Я його героїзував, оскільки відчував у собі силу ліризму. Моє бажання бути послідовним зобов'язує мене продовжувати свою авантуру згідно з тоном моєї книжки. Вона допоможе мені уточнити дороговкази, які постають з минулого: я багато разів стромляв пальця в рани убозтва і злочину, який було покарано. Саме до них я буду тягтися — не з умисним наміром їх виявити, робом католицьких святих, а повагом, не намагаючись спритно підмінити злигодні та муки демаршем.

Чи зрозуміють мене? Йдеться не про те, аби поширити філософію страдництва, а навпаки. Каторга — назвімо так цю місцину світу і душі, куди я скеровую свої стопи, — подарує мені більше радощів, ніж ваші почесті та свята. І все ж саме їх я прагну. Я жадаю вашого визнання і ваших віншувань.

Мій героїзований твір, який став моєю Книгою Буття, містить — або повинен містити — заповіді, які я не наважуся порушити: якщо я того гідний, він легко винагородить мене ганебною славою, зверхником якої він є, бо, окрім нього, на кого мені сподіватися? І чи не було б логічним із погляду найбанальнішої моралі, щоб ця книга потягла моє тіло за собою і заманила до в'язниці — ні, я ще раз уточнюю, не через відповідність вашому судочинству, породженому вашою мораллю; а завдяки долі, яку я туди вклав і яка, як я того й хотів, зберегла мене як свідка, піддослідного кролика, доказом дев'яти її чеснот і моєї відповідальності?