Жан Жене - Щоденник злодія

Коли докер подався далі, Арман із тим самим виразом на обличчі сказав:

— Якщо ти думаєш, що хтось здатен піти на все, то ти останній бевзь!

Я з пам'яти цитую його слова, але достеменно пригадую, яким тоном він їх виголосив. Його знаменитий голос зачаєно гримів. Гроза гуркотіла, торкаючи невиразними пальцями найдорогоцінніші на землі голосники. Арман підвівся, попахкуючи цигаркою.

— Гайда, — сказав він.

— Ходімо.

У такий спосіб він звелів нам іти спати. Стілітано заплатив, Арман із вишуканістю пестунчика вийшов за ним: його хода була кваплива. Він ступав вулицею так само невимушено. Того вечора він не прохопився жодним словом, не скористався жодним зі своїх улюблених виразів, які виставляли його неотесою. Гадаю, він перетравлював свою журбу. Він чимчикував із високо піднесеною головою. Стілітано ступав субіч, гонорово несучи свою гнучку іронію, а Робер — своє молодече нахабство. Ідучи пліч-о-пліч із ними, я вбирав їх у себе, обернувшись на їхній відсвіт, я був їхнім мислячим сумлінням. Стояв холод. Ці зухи виглядали мерзляками. Поховавши руки до кишень, вони тулили їх до найзатишнішої місцини на тілі, натягуючи тикову тканину штанів, чим підкреслювали свої сідниці. Всі йшли мовчки. Коли ми дісталися до вулиці Сак, Стілітано, потиснувши руки Роберові й Арманові, сказав:

— Навідаюся до Сільвії, а потім додому. Підеш зі мною, Жанно?

Я склав йому товариство. Якийсь час ми йшли мовчки, спотикаючись об бруківку. Стілітано посміхався. Не дивлячись на мене, він сказав:

— А ти, я бачу, став Армановим корешем.

— Так. І що з того?

— Та нічого…

— Навіщо ж ти мені про це кажеш?

— Знічев'я.

Ми все йшли і йшли, віддаляючись від того місця, де працювала Сільвія.

— Скажи.

— Що?

— Якби в мене було купило, ти б зважився мене обікрасти?

Козирячись і розуміючи, що моя відвага може бути лише ознакою розуму, я відповів ствердно.

— Звичайно. А чому б і ні, якби тих грошей у тебе було хоч греблю гати.

Він засміявся.

— А Арман пішов би на це?

— А хіба що?

— Відповідай.

— А ти?

— Я? А чом би й ні? Якщо в нього їх кури не клюють. З іншими в мене це добре виходить, тоді жодних сумнівів. Ну ж бо, відповідай.

Раптова заміна умовного способу дійсним дала мені зрозуміти, що ми допіру погодилися пограбувати Армана. Я також знав, що через корисливість і сором я вдав із себе циніка, заявивши Стілітано, що я зміг би його обчистити. Така жорстокість у наших стосунках мусила б злагодити жорстокість нашого вчинку щодо нашого товариша. По суті ми зрозуміли, що нас щось єднає і наша змова була не наслідком міркувань вигоди, а породжена дружбою. Я відповів:

— Це небезпечно.

— Не дуже.

Я був приголомшений, що Стілітано звернувся до мене з такою пропозицією, порушуючи дружбу з Робером. Із вдячності я б його розцілував, якби його посмішка не була заслоною між нами. Зрештою я подумав, що, можливо, те саме він пропонував Роберові, і той відмовився. А може, саме тепер Робер намагається налагодити з Арманом не менш близькі стосунки, ніж ті, що єднали мене зі Стілітано. Але я був певен, що у цій грі в довгу лозу вибір припаде на мене.

Стілітано пояснив мені, чого він чекає від мене: я мав украсти велику партію опію, яку доправлять йому матроси та механіки на судні «Арунтаї», що плавало під бразилійським прапором, перш ніж Арман устигне переправити її до Голландії та Франції.

— На якої хвороби тобі здався цей Арман? Ми ж разом були в Іспанії.

Про Іспанію Стілітано говорив як про героїчне минуле. Ми простували крізь вологу холоднечу ночі.

— Не думай, що Арман, коли йому випаде нагода когось обчистити…

Я зрозумів, що мені не варто йому перечити. Оскільки я не мав досить повноважень, щоб самому виробляти і запроваджувати моральні закони, то мусив удаватися до звичних вивертів, погоджуючись чинити справедливо заради виправдання власних переступів.

— … він не стане церемонитися. Про нього я такого наслухався. Можеш запитати у тих хлопців, які його знають.

— А якщо він довідається, що я…

— Не довідається. Ти тільки скажи, де він їх ховає. Щойно він вийде з дому, я піднімуся в його халупу..

Намагаючись врятувати Армана, я сказав:

— Дивно, якщо він зберігає їх у кімнаті. Я більш ніж певен, що у нього є криївка.

— Тоді треба її знайти. Такому хитрюзі, як ти, має пощастити.

Якби він не повівся зі мною так шанобливо, як зазначалося вище, я, звичайно, ніколи не зрадив би Армана. Сама тільки думка про це сповнила б мене жахом. Поки він мені довіряв, зраджувати його не було жодного сенсу: це означало б просто коритися елементарному правилові, якому підпорядковується моє життя. Нині я його любив. Я визнавав його всемогутність. І навіть якби він не любив мене, все одно тримав би мене в собі. Його моральний авторитет напрочуд великодушної людини став такий всеосяжний, що заколот розуму в його лоні був неможливий. Я міг відчувати свою незалежність, діючи лише в царині почуттів. Думка — зрадити Армана — осявала мене. Я надто боявся і надто любив його, щоб не мати бажання його ошукати, зрадити, обікрасти. Я вже передчував млосну насолоду майбутнього блюзнірства. Якщо він був Бог (він відав, що то є жалість) і міг виказати до мене поблажливість, я спокійно зрікався його. Ліпше, якби я це зробив із допомогою Стілітано, який не любив мене і якого я не зміг би зрадити. Його тонка особистість у найчудовіший спосіб відповідала образові кинджала, що протинає серце. Його диявольська сила, можливо, крилася в його байдужості. Сила, з якою Арман відкидав будь-які закони, свідчила про його власну могутність — і силу тих законів над ним. Стілітано кепкував із них. Його іронія роз'їдала мене. Ба більше, вона зухвало проступала на його прегарному обличчі.