Жан Жене - Щоденник злодія

Оскільки мене дивує, що всі таємниці Церкви (уже саме слово пишне) викликають у пам'яті врочистості, то незабаром і таїна каяття посяде нарешті своє місце в літургійному обряді. У дитячі роки ця таїна зводилася до сором'язливого нещирого белькотіння, керована тінню за віконцем сповідальні, до кількох молитов, прочитаних скоромовкою навколішки на стільці; нині вона розвивається з притаманною всьому земному пишнотою: інакше коротка прогулянка на ешафот була б усього-на-всього хизуванням, прогулянкою набережною моря, яка триває упродовж усього життя в казковому краї. Я не наполягаю на прикметних особливостях Гвіани, завдяки яким вона постає під кінець похмурою і розкішною: її ночі, пальми, світила, золото — силу-силенну цього всього можна побачити на вівтарях. Якби мені довелося жити — а таки, мабуть, доведеться в ньому жити, хоча думка про це й нестерпна — у вашому світі, який усе ж приймає мене, то в ньому б я помер. Нині, коли я, звитяживши у відкритій боротьбі, уклав з вами позірне замирення, я перебуваю у ньому в вигнанні. Я не бажаю знати, пощо я мрію про каторгу, — мо', щоб спокутувати невідомий мені злочин, — проте моя ностальгія така велика, що було б ліпше, якби мене туди запроторили. Я впевнений, що лише там я зможу продовжити життя, обірване, коли я туди прийшов. Звільнившись від тягаря слави та багатства, повагом і з копітким терпінням я почну виконувати обтяжливі рухи покараних. День при дні я здійснюватиму роботу відповідно до приписів, роботу чия влада полягає лише в тому, що вона походить із ладу, який породжує і підпорядковує собі в'язницю. Я виснажуюся. Ті, кого я там здибаю, допоможуть мені. Я стану гладеньким і печеристим, як вони.

Але я веду мову про каторгу, якої вже нема. Що з того, що я її потай відтворюю у пам'яті й подумки в ній живу, як ото християни, що переймаються страстями Господніми. Єдиний доступний шлях до неї мусить пролягти через Армана, простягшись через жебрацтво Іспанії — країни безсоромної і споневажених злиднів.

Зараз, коли я пишу ці нотатки, мені тридцять п'ять років. Решту свого життя я волію прожити осторонь від слави.

Стілітано мав рівніші лінії, ніж Арман. Коли я думаю про них, мій розум намагається порівняти Армана з безмежним Усесвітом. Замість окреслитися й обмежитися досяжними для огляду межами, Арман, що більше я вганяю за ним, то більше змінює свою форму. Стілітано ж, навпаки — його обриси виразно окреслені. Доволі показова різна природа мережив, якими вони захоплювалися. Коли Стілітано відважувався кпити з Арманового таланту, той не сердився. Гадаю, він стримував свій гнів. Навряд щоб образливе зауваження Стілітано ранило його. Він повагом докурив цигарку, а потім сказав:

— Ти що, маєш мене за ідіота?

— Я цього не казав.

— Зрозуміло.

Він знову закурив з відсутнім поглядом. Я став свідком ще одного приниження — звичайно, їх було безліч, — яке завдало Арманові страждань. Ця брила гордощів складалася не лише з відваги чи навіть інших шанованих якостей. Його краса, міць, голос, молодецтво так і не здобули йому успіху, бо йому доводилося, на манір знедоленого, гнути спину, плетучи мережива, виконувати те, чого зазвичай вимагають від дітей, яким можна довірити хіба що папір.

— Цього не скажеш, — заважив Робер, обпершись ліктями об стіл.

— Чого не скажеш?

— Ну, як чого, що ти на таке здатен.

Попри свою постійну хамуватість, Робер не зважувався атакувати прямо в лоба людину, яку обсіли клопоти: він говорив, немовби вагаючись. Стілітано посміхався. Він мав відчувати Арманів біль, як ніхто інший. Як і я, він боявся і чекав запитання — запитання, яке, між іншим, Робер не важився сформулювати:

«Де ти цього навчився?»

Надійшов докер і на якийсь час урвав нашу розмову. Проходячи повз Армана, він тільки назвав час: одинадцята година. Мелодії піаноли розвіювали густий дим у барі, де ми перебували. Арман відповів:

— Гаразд.

Його обличчя залишалося, як і допіру, сумне. Дівчата сюди рідко коли заглядали, тож у барі панувала щира і невимушена атмосфера. Якщо хтось підводився зі стільця, то ніхто не звертав на нього уваги.

Трохи згодом, пригадуючи його долоні то товсті пальці, я подумав, що з-під них мали виходити вкрай неоковирні паперові мережива. Для такого ремесла Арман був надто незграбний. Хіба що він опанував його на каторзі або у криміналі. Майстерність каторжан просто-таки дивовижна. Їхні злочинні пальці творять інколи витончені й тендітні шедеври із сірників, зі шматочків картону, мотузка і ще Бог зна з чого. Гордість, яку вони відчувають при цьому, набуває матеріальних якостей виготовленого шедевра: вона сумирна і тендітна. Інколи відвідувачі вихваляють каторжан за якийсь штудерно вирізьблений каламар із горіха, як буває хвалять мавпочку або пса, немало подивовані їхніми бешкетними викрутасами.