Жан Жене - Щоденник злодія

Крім своїх кольорів, завдяки своїй жорсткості, тканина нагадує деякі квіти, з ледь волохатими пелюстками — досить цієї єдиної деталі, щоб до понять сили та сорому я долучив щось найцінніше й заразом найхисткіше. Таке порівняння, яке мені відкриває мене, комусь іншому не спаде на гадку, а я ж не можу його позбутись. Таким чином я подарував невільникам свою ніжність, я намагався називати їх найчарівнішими іменами, соромливо вгорнувши їхні злочини в найвишуканішу метафору (під серпанком якої той не міг знехтувати розкішну мускулатуру вбивці, потугу його статевого органу). Чи не завдяки, власне, цьому образу я волію за краще уявити собі злочинців у Гвіані: найдужчих, які тримаються осібно, «найкрутіших», прикритих серпанком від москитів? І кожна квітка викликає в мені глибокий сум: всі ж бо невільники — символи журби та смерті. Отож я й шукав кохання, невід'ємного від каторги. Кожен із об'єктів мого кохання примушує мене сподіватися, передбачати його, дарує мені злочинців, штовхає мене до них або ж запрошує до переступу. Поки я пишу цю книжку, останні невільники повертаються до Франції. Про це нам повідомляють газети. Спадкоємець престолу відчуває не меншу пустку, ніж відчув її в собі я, коли республіка позбавляє його корони. Скасування каторги заважає нам із нашою живучою совістю ввійти до підземних міфічних країв. Нас позбавили найдраматичнішого видовища: нашої втечі, посадки на судно, врочистого виходу в море з понуреними головами. Повернення, така сама врочиста процесія у протилежному напрямку, вже втратило будь-який сенс. Власне, для мене знищення каторги означає своєрідну кару, кару над карами: мене вихолощують, позбавляють мене сорому. Безтурботно відітнувши наші мрії від їхніх німбів, нас передчасно будять. Центральні в'язниці зберігають свою могутність: але тепер це вже не те. Вони стали другорядними. Їхній елегантний чар прибляк, розвіявся. Повітря там таке сперте, що ув'язнені, мабуть, ледве волочать ноги. Вони там просто плазують. Централи злягаються крутіше, просто по-чорному, крутіше і суворіше, важка й повільна аґонія каторги була падінням, найпрекраснішим розквітом. [iii] [iii] Її скасування так мене окрало, що я потайки витворюю заново не тільки самого себе, а й каторгу для самого себе — ще гидкішу, ніж та, що в Гвіані. Додам, що центральні в'язниці перебувають ніби «в тіні». Каторга — під спекотним сонцем. Під жорстоким світлом, що пропонує все, і я не можу стриматися, щоб не вибрати його як символ ясності. Нарешті тепер, розбухлі злими самцями, «централи» почорніли від них, як від крови, перенасиченої вуглекислим газом. (Я пишу «почорніли». Одяг в'язнів — полонених, невільників, ба навіть тюряжників — слова надто шляхетні, щоб нас так називати — мене до цього зобов'язує: він із брунатної грубої шерстяної тканини.) Саме до них мій жагучий потяг. Я знаю, що кумедної подоби часто-густо набувають на каторзі або в тюрмі. На масивному і гучному постаменті сабо статура в'язнів завжди видається дещо хирлявою. Поруч із тачкою їхній неоковирний силует розпадається. Перед наглядачем вони хнюплять голови, тримаючи в руках крислаті солом'яні брилі — я хотів би, щоб наймолодші прикрашали їх трояндами, які вкрали і подарували наглядачі — або ж брунатні вовняні берети. Вони стоять у жалюгідних упокорених позах. (Коли їх б'ють, то хтось у них тим часом вочевидячки, постає: падлюка, шахрай, боягуз, крутій — зберігаючись у найжорстокішому, найчистішому стані підлості й підступності — зашкарублий завдяки «гартові», подібно до м'якої сталі.) Вони вперто домагаються схиляння, будь-що-будь. Не гребуючи тими, хто потворний, пошрамований — найчарівнішими злочинцями, яких коронує моя любов.

«Мабуть, — кажу я собі, — злочин довго вагається, перш ніж домогтися чудового результату, яким є Пілорж або Янгол-Сонце. Щоб їх викінчити (яке жорстоке слово!), потрібна сила-силенна збігів: краса їхніх облич, сила та вишуканість їхніх тіл мусили доповнюватися їхнім злочинним смаком, обставинами, які творять злочинця, чия моральна стійкість здатна змиритися з такою долею, нарешті, карою із властивою їй жорстокістю, яка дає тут злочинцеві засяяти на всю цю безпросвітню тьму. Якщо герой стає на герць із мороком і перемагає його, хай він і залишається в лахмітті. Те саме вагання, та сама щаслива кристалізація, власне, визначають іще один результат — появу бездоганного поліціянта. Перших і других я ніжно люблю. Але я обожнюю їхній злочин саме тому, що він криє в собі покарання, «кару» (оскільки я не можу припустити, що вони її не передбачили. Один із них, колишній боксер Леду, відповідав із посмішкою наглядачам: «Мої злочини — я міг би шкодувати, що їх не вчинив»), яку він ладен відбути з ними для того, аби принаймні мої любовні пристрасті були щедро винагороджені.

Читать дальше