Харукі Муракамі - 1Q84. Книга друга

«Я не боюся смерті, — ще раз підтверджувала вона. — Страх — це втеча від дійсності. її перемога над людиною».

Вона приготувалася фізично й морально. Відразу за першим сигналом Тамару могла вийти з дому. Однак сигнал не надходив. Закінчувався серпень. Ще трохи, й настане кінець літа, надворі цикади востаннє надривали свої голоси. Хоча дні здавалися страшно довгими, місяць чомусь промайнув дуже швидко.

Аомаме повернулася з роботи додому, скинула одяг, просяклий потом, у кошик і залишилась у майці та шортах. Пополудні була раптова злива. Небо потемніло, на землю ринули краплі дощу завбільшки з камінець, якийсь час прокочувався грім. Як тільки злива минула, дороги потонули у воді. Повернулося сонце, й вода випарувалася, а над містом повисло щось схоже на марево. Увечері хмари знову вкрили небо густою вуаллю. Місяців не було видно.

Перед тим, як готувати вечерю, Аомаме мала трохи перепочити. Випивши чашку холодного ячмінного чаю й смакуючи заздалегідь звареними молодими бобами, вона розгорнула на кухонному столі вечірню газету. Починаючи з першої сторінки, пробігала очима по заголовках статей, але не знаходила такої, що могла б привернути її увагу. Звичайна вечірня газета. Однак коли розгорнула сторінку з місцевими новинами, їй в очі впало фото Аюмі. Аомаме затамувала подих, насупила обличчя.

«Такого не може бути, — подумала вона спочатку. — Очевидно, хтось переплутав її з іншою, дуже подібною особою. Адже не було підстав поміщати її фото в газеті. Та хоч скільки Аомаме приглядалася, перевіряючи, чи не помилилася, обличчя належало добре знайомій жінці-поліцейському. її спільниці в кількох невеликих еротичних розвагах. На цій фотографії Аюмі ледь-ледь усміхалася. Загалом незграбною^ штучною усмішкою. У реальної Аюмі усміх був природним і розпливався по всьому обличчю. А така фотографія здавалася наче взятою з офіційного альбому. В її незграбності, ввижалось, приховувалася якась тривога.

Аомаме ніяк не хотіла читати цієї статті. Бо, прочитавши великий заголовок біля фото, збагнула: щось сталося. Однак не могла не читати. Це була реальність, яку не вдасться обійти. Вона глибоко вдихнула й прочитала:

«Аюмі Накано, 26 років. Незаміжня. Мешкає в Токіо, район Мінато.

Її задушили паском від купального халата в номері готелю в Сібуї. Була цілком гола. На руках наручники, прив'язані в головах до ліжка. Щоб не кричала, їй заткнули рота кляпом. Труп виявила готельна покоївка, коли зранку прийшла перевіряти номер. Напередодні об одинадцятій годині вечора туди зайшла вона з чоловіком, який удосвіта пішов з готелю. Плату за нічліг вніс заздалегідь. Такі події у великому місті не велика рідкість. Сюди з'їжджаються різноманітні люди, й розпалюються пристрасті. Іноді вони набирають насильницької форми. Газети переповнені такого роду подіями. Але в цій є щось небуденне. Жертвою стала жінка, працівниця столичного управління поліції. Вважають, що її службові наручники використовувалися для сексуальної гри. Це не були маленькі іграшки, які продаються у порношопах. Тож, природно, ця новина привернула до себе увагу громадськості».

«Де вона й що тепер робить? Усе ще належить до вірних «Братства свідків»? Було б добре, якби це було не так», — думав Тенґо. Звісно, не вірити — це право кожної людини. І йому не слід сюди втручатися. Однак, наскільки він пригадував, у дитинстві вона, здається, не тішилася тим, що виконує приписи «Братства свідків».

Одного разу в студентські роки Тенґо підробляв на оптовому складі спиртних напоїв. За непогану плату йому доводилося тяжко працювати — переносити великі вантажі. Щодня після роботи навіть він, що міг похвалитися міцним здоров'ям, відчував, як болять усі суглоби. Поряд з ним випадково працювали два хлопці, яких виховували батьки, прибічники «Братства свідків». Це були порядні, доброзичливі парубки однакового з ним віку. Вони серйозно ставилися до роботи. Трудилися не покладаючи рук й ні на що не нарікаючи. Одного разу Тенґо подався з ними до пивнички випити бочкового пива й там за розмовою дізнався, що вони, друзі від самого дитинства, кілька років тому з певних причин зреклися секти й вернулися в реальний світ. Але, як помітив Тенґо, здається, й досі не призвичаїлися до цього нового широкого світу. Від самого народження виростали у тісній громаді, а тому з великими труднощами розуміли й сприймали його правила. Часто не знали, як вчинити, відчували розгубленість. Насолоджувалися свободою, покинувши секту, і водночас не могли позбутися сумнівів щодо правильності свого кроку.