Харукі Муракамі - 1Q84. Книга друга

Нарешті зважившись, Тенґо встав і нахилився над ліжком. Тікати вже не годилося. Він не міг жити, відвернувшись від усього, що було перед очима, як лякливий підліток. Тільки знання правди дарує людині надійну силу. Хоч би якою була та правда.

Щілина на повітряній личинці залишалася незмінною — ні більшою, ні меншою. Примруживши очі, Тенґо спробував заглянути в неї, але не зміг нічого там помітити. Його зір наткнувся на темряву і начебто на тонку плівку. Тенґо перевів подих і перевірив, чи не тремтять руки. Після того просунув пальці у двосантиметрову щілину й поволі, немов розчиняючи двері, розсунув її на обидва боки. Розсунув її просто, без опору й звуку. Так, наче вона очікувала, що він це зробить своїми руками.

Тепер сама повітряна личинка м'яко освітлювала себе зсередини чимось схожим на світло, відбите снігом. І цього вистачило, щоб упізнати те, що було всередині.

Тенґо побачив там вродливу десятирічну дівчину.

Вона спала глибоким сном. У простій, без прикрас, білій сукні, схожій на спальний халат, поклавши маленькі руки на пласкі груди. Тенґо з першого погляду збагнув, хто це. Продовгувате обличчя, рівні, немов прокреслені під лінійку губи. На гладкому, гарної форми чолі акуратно підрізаний чубчик. Носик, звернутий догори так, ніби щось вимагав. По обидва боки від нього трохи розширені вилиці. Повіки заплющені, але Тенґо знав, які очі з'являться, якщо вона їх розплющить. Не міг не знати. Адже впродовж цих двадцяти років жив, зберігаючи в душі її образ.

— Аомаме! — сказав Тенґо.

Дівчина міцно спала. Глибоким природним сном. Дихала майже нечутно. її серце билося так слабо, що його калатання не доходило до людського вуха. Вона навіть не мала сили, щоб розплющити повіки. Ще той час не настав. її свідомість була десь далеко, але не тут. Однак слово Тенґо могло сколихнути барабанну перетинку дівчини. Це було її прізвище.

Аомаме почула його звертання здалека. «Тенґо-кун?» — подумала вона. І мовила виразно вголос. Але це слово не ворухнуло губи дівчини у повітряній личинці. Тому до Тенґо не долетіло.

Як зачарована людина, неглибоко дихаючи, Тенґо невтомно вдивлявся в обличчя дівчини. Воно здавалося надзвичайно спокійним. У ньому не проглядала ні найменша тінь смутку, страждання або тривоги. Здавалось,її губи от-от заворушаться й скажуть щось значуще. Тенґо щиро молився, щоб це сталося. Точних слів молитви не мав, але його душа пряла їх. навмання з повітря. Однак не було видно ознак, що дівчина прокинеться зі сну.

— Аомаме! — ще раз покликав Тенґо.

Він мусив багато чого сказати Аомаме. І хотів це зробити. Багато років жив з такою думкою. Але зараз міг вимовити тільки її прізвище.

— Аомаме! — кликав він.

А тоді рішуче торкнувся руки дівчини, що лежала у повітряній личинці. Накрив її своєю, великою рукою дорослої людини. Колись її маленька рука міцно стискала руку десятирічного Тенґо. Вона його хотіла й підбадьорювала. В руці дівчини, що спала під тьмяним світлом, безсумнівно, зберігалося життєве тепло. «Аомаме прийшла сюди, щоб передати мені це тепло», — подумав Тенґо. Таким був зміст пакета, який вона вручила йому в шкільній аудиторії двадцять років тому. Нарешті він розкрив цей пакет і побачив його вміст.

— Аомаме! — сказав Тенґо. — Я обов'язково тебе знайду.

Після того, як повітряна личинка, поступово втративши яскравість, потонула в темряві разом з фігуркою маленької Аомаме, а Тенґо не зміг оцінити, чи все це сталося насправді чи ні, на його пальцях від дотику маленької руки все ще залишилося рідне тепло.

«Мабуть, воно вже ніколи не зникне», — думав Тенґо в експресі, що прямував до Токіо. Усі ці двадцять років він жив разом з пам'яттю про відчуття, яке залишила рука дівчини. Так само тепер він, напевне, зможе жити з цим новим теплом.

Коли експрес описував упритул до гір велику криву уздовж морського узбережжя, на небі, виразно проступаючи над спокійним морем, видніли два Місяці — великий жовтий і малий зелений. їхні обриси були яскраві, а відстань до них невизначена. Під їхнім сяйвом хвильки на поверхні моря загадково мерехтіли, немов скалки розбитого скла. Згодом, відповідно до руху експреса по кривій, обидва Місяці поволі, залишаючи на морі ці дрібні скалки як мовчазний натяк, перемістилися за вікном і нарешті зникли з поля зору.

Як тільки Місяці зникли, у груди знову повернулося тепло. Слабке, але надійне тепло, що передавало обіцянку, наче вогник, який замерехтів перед мандрівником.