Харукі Муракамі - 1Q84. Книга друга

«Власне, що це таке? — завмерши на місці й примруживши очі, запитав він сам себе. — Чому замість батька на ліжку з'явилася така річ?» З першого погляду Тенґо зрозумів, що її не приніс ані лікар, ані медсестра. Навколо панувала нереальна атмосфера.

Та раптом Тенґо здогадався: «Це — повітряна личинка».

Повітряну личинку він побачив уперше. В оповіданні «Повітряна личинка» докладно описав її, але, ясна річ, вочевидь не бачив і навіть не припускав, що вона реально існує. Однак зараз вона була саме такою, якою уявляв собі й описав. Надзвичайно яскраве, невідчепне дежа вю. Незважаючи ні на що, Тенґо зайшов у палату й зачинив за собою двері. Краще, щоб ніхто не був свідком. Потім проковтнув клубок слини так, що горло видало неприродний звук.

Він поволі підійшов до ліжка й, зупинившись від нього приблизно на метр, узявся пильно спостерігати повітряну личинку. Звернув увагу на те, що вона мала таку форму, яку він намалював, коли переписував оповідання. Перед тим, як описувати повітряну личинку в тексті, він накидав на папері її ескіз. Власному уявленню надав зорової форми й переніс в оповідання. Увесь час, поки переробляв «Повітряну личинку», ескіз висів пришпилений перед ним на стіні. За своєю формою це був скоріше кокон, а не личинка. Однак Фукаері (і Тенґо) називала його тільки «повітряною личинкою».

У той час Тенґо сам придумав і додав повітряній личинці багато зовнішніх особливостей. Скажімо, елегантне звуження посередині й прикрасу — круглі ґулі на обох кінцях. В усній розповіді Фукаері цього не було. Для Фукаері повітряна личинка залишалася повітряною личинкою, так би мовити, чимось середнім між реальним предметом та ідеєю, і, здається, дівчина майже не відчувала потреби в її словесному описі. Тому Тенґо самому довелося видумувати до подробиць її форму. І ось тепер він бачив посередині повітряної личинки виразне звуження, а на обох кінцях — чарівні ґулі.

«Це — повітряна личинка, яку я намалював й описав словами тексту, — подумав Тенґо. — Так само, як це було у випадку двох Місяців». Чомусь форма, описана в тексті, до найменших подробить стала реальністю. Причина й наслідок переплуталися.

У руках і ногах було дивне відчуття, ніби нерви перекрутилися, а шкіра стала шерехатою. Не вдавалося визначити, в чому цей світ реальний, а в чому фіктивний. Чим завдячує Фукаері, а чим — Тенґо. І чим — їм обом.

Уздовж, від вершини личинки, проглядала пряма щілина. Личинка от-от мала розколотися. Щілина досягала сантиметрів двох. Якщо нахилитись і заглянути, то, здавалось, удасться побачити, що там усередині. Але Тенґо на це не зважувався. Сидів на стільці коло ліжка й, вирівнюючи дихання, стежив за повітряною личинкою. Біла личинка, випромінюючи тьмяне світло, не ворушилася. Тенґо очікував чогось схожого на математичне судження.

Власне, що міститься усередині личинки?

Що вона хоче йому показати?

В оповіданні «Повітряна личинка» дівчина, головний його персонаж, знаходить у личинці своє друге «я». Свою дооту. Вона залишає дооту й тікає з громади. А от що, власне, міститься в його (Тенґо інтуїтивно відчув, що це його власна личинка) повітряній личинці? Щось добре чи зле? Воно кудись поведе його чи стане перешкоджати? І, власне, хто доправив сюди повітряну личинку?

Тенґо не знав, яких дій від нього вимагають. Але ніяк не міг набратися відваги, щоб встати й зазирнути всередину личинки. Боявся того, що щось у личинці завдасть йому шкоди. І круто змінить його життя. Від таких думок, сидячи на маленькому стільці, він завмер, немов людина, якій перекрито дорогу для втечі. Зараз він боявся так само, як тоді, коли не відважився заглянути в домову книгу своїх батьків або шукати Аомаме. Не хотів знати того, що, приготовлене для нього, містилося в повітряній личинці. Якби міг, хотів би залишитися в невіданні. Хотів би негайно піти з цієї палати, сісти в електричку й повернутися до Токіо. Хотів би заплющити очі, затулити вуха і втекти у свій маленький світ.

Однак він знав, що нездатний цього зробити. «Якби я поїхав, не побачивши, що там усередині, то, напевне, все життя жалкував би, — міркував Тенґо. — Відвернувшись від того, що в личинці, ніколи не міг би собі простити».

Не знаючи, що робити, він довго сидів на стільці. Не міг ні рушити вперед, ні відступити назад. Поклавши руки на коліна, вдивлявся у повітряну личинку на ліжку й іноді крадькома поглядав за вікно. Сонце вже заходило, й легкі вечірні сутінки поволі огортали сосновий бір. Як і перед тим, не було вітру і не чулося морського шуму. Панувала дивовижна тиша. Коли в палаті ставало щораз темніше, білий клубок на ліжку світився дедалі яскравіше й виразніше. Тенґо здавалося, ніби сам клубок живе. У ньому світилося життя. Зберігалося своєрідне тепло й звучала таємнича нота.