Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Казала йому — не лізь, а він поліз. Старе — що з нього хотіти? Зразу начебто нічого було, сам до ліжка дійшов. А потім погано стало. Саме гірше — опух грудей дістав. Я думаю, може, що серйозне...

У голові гуло. В писку було, наче у тій дірі, де купалася нещаслива коза. На душі шкребли кішки. А найголовніше — кудись поділася вчорашня шалена радість від здійсненого. Він мимоволі уявляв собі, що, можливо, зараз робиться вдома. Напевно, Світланині батьки вже навідалися до його матері й закатали «концерт». Передчуваючи це, він якось продер очі ще о пів на шосту і, похитуючись, вирушив полями навпростець до Фертилівки. Як на гріх, сів акумулятор у машині. Іти до автобуса не наважився, оскільки про його «подвиги», напевно, вже знала половина Тачанова. Втягнувши голову в плечі, озираючись по парканах, так, наче про його витівку було відомо й у селі, Павло йшов на виклик до першого у своїй новій кар'єрі хворого.

Олег ішов коридором третього поверху поліклініки, клянучи подумки свого роботодавця. Він досі не знав, як вирішуватиме це слизьке питання із завкадрами. Постукавши, увійшов.

— Дозвольте? Ой...

Це дитяче «ой» разом із якоюсь жалюгідною посмішкою вилізли з нього саме, коли побачив, хто сидить за столом. Це була дамочка «із джгутом». На ній був одягнутий той самий елегантний брючний костюм, а складений білий халат охайно висів на спинці стільчика.

— Пробачте... — промимрив він. — Це ви? Оце так зустріч...

— Так, Олег Вікторович, це я, — відповіла вона. — Розумію ваше здивування. Такий великий доктор із великого міста, як ви, не заходить до завкадрами при оформленні на роботу в такий крихітний шпиталик. За нього клопочеться особисто головний лікар. Саме тому йому потім і доводиться витрачати дорогоцінну енергію та нерви, розпікаючи канцелярських працівників за некваліфіковане накладання джгутів та пов'язок.

— Гм-м...— Олег ніяково зсунув шапочку на лоба.— Нормально... Хоча джгут, взагалі-то, повинна вміти накладати кожна людина, якщо вже бути справедливим. Тим паче — освічена людина з високим загальним рівнем...

— Це що, такий комплімент? — жінка здивовано скинула бровами. — Ну, ви, Олегу Вікторовичу, я бачу, з честю виходите з будь-якої ситуації.

— Специфіка роботи, знаєте... — зберігаючи напівжартівливий тон, пояснив лікар. — Якщо цього не вміти — можна зробити погано хворому. Або собі... Хоча, загалом ви праві. Я поводив себе не надто етично.

— Нестримано, — підказала вона.

— Дійсно, — погодився Олег. — Приношу вам свої щирі вибачення.

— Навіть так? — завкадрами знову здивовано знизала плечима. — Ну що ж... Приймаю. Але тоді й ви повинні, нарешті, прийняти мої — з приводу заляпаних штанів та інших незруч— ностей.

— Домовилися, — тепер уже Олег посміхнувся широко та з полегшенням. — Отже, всі непорозуміння між нами вичерпані?

— Я гадаю, так, — відповіла вона.

Двері розчинилися, і на порозі з'явилася миловидна лікарка — стурбована та дещо захекана. Це була невропатолог, Світлана Сергіївна Ланько.

— Ольго, — заявила вона з порогу, — добрий день, Олег Вікторович... Я не можу. Пробач. До реанімації хворого завезли, важкого. Терміново невропатолога вимагають. Біжу. Все.

Двері миттєво зачинилися, і Ольга лише якось безпорадно озирнулася.

— А... — завагався Олег. — Що, якісь проблеми?

— Та як вам сказати...

— Якщо це не виходить за рамки моїх можливостей, був би радий допомогти, — запропонував він.

— Так? — вона на мить замислилася. — Ну, ми збиралися каву пити... Якщо можете — будь ласка.

— Напросився, — Олег тільки розпачливо розвів руками. — Пробачте, я сьогодні дійсно якийсь тормознутий.

— Ну що ви! — заперечила вона.

— Тоді із задоволенням. Зараз прийду, — і Олег взявся за ручку дверей.

Завкадрами стурбовано глянула на годинник.

— Ви надовго? Справа в тому, якщо хочете допомагати — то треба вже.

Чоловік лежав на функціональному ліжку реанімаційного відділення весь блідий, часто дихаючи. Лікар Щур, який щойно обстежував його, нарешті розігнувся і швидко пішов до ординаторської, кинувши на ходу сестрі:

— Наталю, переключи, бо система закінчується. Гемодез постав...

Увійшовши до ординаторської, він набрав номер.

— Адо Василівно? Щур вас турбує. Ходіть до нас. Уже. Хворий серйозний. Годину тому поступив. Мужик — сорок два роки. Діагнозу немає, стан прогресивно погіршується. На очах помирає. Що? Я гадаю, якась інтоксикація, невідомого генезу. Так, клянеться, що нічого такого не пив. І не їв! Ми з його жінкою дводенне меню переглянули, немає до чого доколупатися — всі те саме їли. Так, вже всі дивилися, і невропатолог. Ні, з отрутами не мав справи. Приходьте, збираємо консиліум. Чекаю...