Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

Лишивши черевики у прихожій, Ілля змучено опустився на диван і почав скидати штани. Годинник на полиці показував третю. Лікар підсунув до себе першу-ліпшу з маленьких вишитих подушок, що трапилася під руку, натяг, як і увечері, на голову ковдру та заплющив очі. Проте несподівано, згадавши щось важливе, знову скочив. Узяв телефон і знову присунув до дивана, після чого вже влаштувався фундаментально.

Наче знущаючись, підлий апарат і цього разу не дав йому спати до ранку. Ілля звісив руку з дивана і зняв слухавку.

— Так...

— Доктор, прокидайтеся, вас знову треба.

— Що там?

— Живіт привезли, дивитися потрібно.

— Давайте машину...

Очі хірурга після цього заплющилися самі. Ще п'ять хвилин, заким виїдуть...

Він здригнувся і скинув ковдру. От, зараза... Годинник показував п'яту. А коли був дзвінок? Втім, у двері поки що ніхто не товк. Сон як рукою зняло. Ілля скочив і почав швидко вдягати штани. Глянув у вікно. Темрява. Здається, «швидка» ще не над'їхала. Він натяг легку куртку, і, запхавши ноги у черевики, вийшов до воріт.

У шалаші стояв жахливий гармидер. Перекинуті лавки та столи. Тарілки валялися впереміш із паперовими скатертинами. Один кут споруди завалився, і легкий вітерець роздував роздертий край брезенту. Ославлена на весь Тачанів господиня із зав'язаною рушником головою, прикладаючи руки до грудей, курсувала у розорений шалаш та назад, до ґанку. Там під ліхтарем музиканти плювалися і домивали апаратуру, протираючи на завершення інструмент добротною самогонкою. Частина найближчих родичок із розряду тих, на чиїх плечах тримаються подібного роду заходи, вже встигли переодягтися і тепер юрбою ходили за безутішною матір'ю нареченої, намагаючись заспокоїти її. Кілька ж менш емоційних жінок стояли осторонь і пробували раціонально вирішити актуальні питання сьогодення. Як належить справжнім знавцям нелегкої весільної справи, вони обговорювали можливості ліквідації наслідків погрому та перспективу зібрати завтра гостей на «поправини», аби хоч якось врятувати становище. Проте ніхто з них не міг похвалитися впевненістю. Воно й не дивно — подібні казуси у Тачанові траплялися вперше.

І лише одна людина з усього цього штабу постраждалих в даний момент чітко знала, що робить і чого добивається. Це був батько нареченої. Розчервонілий, із розпущеною краваткою та закасаними рукавами, важко дихаючи та похитуючись, він очманіло сунув по самій середині вулиці Петра Заклунного, яка ще недавно іменувалася Жовтневою. Стискаючи у руках двометровий шмат металевої труби-двадцятип'ятки, чоловік зупинився, озирнувшись на ріг будинку з назвою вулиці, та перевів подих. Зупинилася і коза, що так само змучено переставляла ноги за двадцять метрів попереду переслідувача, роблячи вже друге коло по Тачанову. Розгніваний месник здивовано промовив самими губами назву цієї віддаленої вулиці, де востаннє бував кілька років тому, ще за старих часів. Як і абсолютна більшість тачанів— ців, він не знав, хто такий Петро Заклунний. Втім, не полюбляв і всього, пов'язаного з комуністичним ладом. Тому, байдуже ковзнувши поглядом по табличці, новоспечений тесть міцніше стиснув трубу та з новою наснагою рушив далі за обрисом тварини, з якої на всі боки стирчали «голки» засохлої шерсті.

Невдоволено поглядаючи на годинник, Ілля курсував від воріт до будинку й назад. У траві під ногами давно згас викинутий недопалок. Нарешті, глянувши на годинник востаннє, він спересердя сплюнув і швидко рушив додому. Увійшовши до квартири, зняв трубку телефону і набрав «03».

— «Швидка» слухає... — голос фельдшериці був сонний-пре— сонний.

— Ви що там, позасинали? — невдоволено промовив Ілля у трубку. — Машину даєте, чи ні? Я вже півгодини надворі стирчу, чекаю.

— А... хто це? — злякано запитала фельдшер.

— Хто-хто... Медвідь у пальто! Ви кого кликали?

— А... — не могла прийти до тями фельдшериця. — А хто вас викликав?

— Ви що, не викликали?

— Та начебто ні... Доктор, у нас зараз усе спокійно, ми спимо...

— І живіт не привозили?

— Та ні, більше не привозили...

Ілля подивився на трубку так, ніби це вона була в усьому винна, потім розмахнувся і... обережно поклав її на апарат. Потім вилаявся і пішов до кімнати, на ходу розстібаючи штани.

Яскраве ранішнє сонце здіймалося над дахами хат та сараїв. Співали півні та гавкали собаки. Селяни гнали худобу на пасовисько. Запхавши руки до кишень, Павло обходив жахливі калюжі багна, прямуючи за жінкою, яка йшла попереду. На ній були гумові чоботи, тож вона не надто вибирала шлях. Павлові ж, взутому у кросівки, доводилося кружляти. Від цього відстань між ним та жінкою поволі збільшувалася. Хлюпаючи по грязюці та не надто переймаючись тим, чи її чують, жінка причитала: