Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Павлуш, а пса точно немає? — боязко запитав Вовчик.

— Немає, десь вештається.

— А як повернеться?

— Не бійся, він мене знає, — відмахнувся Павло, — це ж наші родичі.

— Ну що ти там махаєшся так довго?

— Не можу розв'язати, — крізь зуби сичав Павло, — бабуля так замотала...

— То розріж...

— Чим?! Зараз...

Нарешті двері заскрипіли.

— А точно нікого немає? — не вгавав Вовчик.

Андрій, злодійкувато озираючись, увесь час стояв мовчки.

— Звичайно, немає. Усі ж на... — навіть зараз йому важко було вимовляти оте «весілля».

Музики на сусідньому подвір'ї припинили фальшивити і гучний «набитий» весільний голос об'явив у мікрофон:

— А тепер, дорогі гості, просимо всіх за стіл. До нас прибула ще одна група гостей. Як то кажуть, краще пізно, аніж ніколи! Прошу! Зустрічайте!

Заграв весільний марш. Публіка оваціями висловлювала своє захоплення.

Хлопці пролізли до хліва. У кутку за загородкою рохкало двоє свиней, в іншому прип'ята корова флегматично жувала сіно. Навпроти неї розташувалася прип'ята коза. Вона, зиркнувши на несподіваних гостей, продовжувала жувати. Павло підкрався до неї і відв'язав від скоби.

— Ну, чого стали, помічники? Давайте.

Козу тихенько вивели надвір, а двері зачинили. Ведучи худобину на мотузку, обійшли сарай. Павло знову дав тварині хліба. Коза слухняно ішла за ним.

— Тут, — тихо промовив покинутий «Ромео».

— Ого! Потім так далеко вести! — висловив невдоволення приятель. — Може, краще в них?

— Ти що, шизанувся? — шикнув на нього Павло. – Яке — «в них»?! Там двісті п'ятдесят чоловік гостей! Постійно зайнято. В чергу станеш? З козою?

Хлопці порскнули у кулаки.

— Давай, Полька, гарна моя...

Козу приголубили і дали останній шматок.

— Ну, вперед...

Павло розчинив дерев'яні дверцята маленької хатки, якою виявився старий смердючий туалет.

— Тісно, з-зараза...

Андрій з Вовчиком, тримаючи козу за роги, «утрьох» якось втиснулися туди.

— Ну, чого ви телитеся? — підганяв Павло. — Давайте!

Вони із натугою підняли козу за роги, взявши одночасно за задні ноги — кожен зі свого боку. Павло підскочив і почав допомагати ззаду. Нещасна худобина, мекаючи, намагалася пручатися. Нарешті її задні копита зникли у дірі, а передніми вона марно намагалася затриматися за краї. Скоро й голова кози, яку продовжували міцно тримати за роги, зникла у смердючій темряві.

— Глибше пускайте! — командував ззаду Павло. — Там рівень гімна низько стоїть.

— Ну, ти просто по-науковому висловлюєшся, главврач фер— тилівський...

— І дивіться — міцно тримайте! — продовжував сичати той. — Бо як впустите — то фіга потім виловимо!

Вони пихкали, спираючись вільними руками на краї діри та відвертаючи носи, плюючись та лаючись. Знизу почувся плюскіт.

— Ну, арієць, це тобі так не минеться...

— Нехай-нехай, потім будемо квитами, — бурмотів Павло. — А ви як думали? Просто співчувати — це й дурний може. Гаразд, тягніть уже. Та навпаки, дебіли! Рогами поміняйтеся! Щоб ви перші вийшли, бо повимащуєтеся...

Насилу козу витягли догори. З дверей туалету з'явилися дві дупи. Низько згинаючись, відвертаючи обличчя, Вовчик із Андрієм тягли за собою нещасну худобину. З неї спадало та крапало.

— Ну й сморід у цій параші...

— Павлушо, а кози — вони не струшуються, як пси?

— Тихо! — шикнув «начальник». — За мною!

Вони прослизнули крізь якусь хвіртку і зникли у темряві.

Тим часом староста відривався «на повну».

— А тепер, дорогі гості, — горлав він у мікрофон, — на всіх нас чекає сюрприз. Прошу хвильку уваги! Егей, шановний у кутку! Як ви гадаєте, хто сьогодні вирішив передати молодим та всім нам вітання у цей знаменний день?

Запанувала тиша.

Несподівано полог брезенту, що закривав вхід до шалашу, піднявся, і на людей вирячилася козяча голова, яка перелякано обертала очима.

— Лети, голубко...— пробурмотів Павло, розбігаючись і націлюючись у козячий зад, наче у м'яч, що застиг на одинадцятиметровій позначці.

Коза дико мекнула і, вскочивши у шалаш, дременула поміж рядами. Почулися зойки, вигуки, а потім піднявся справжній крик, який зростав по мірі того, як до гостей доходило, що ж відбувається. Незабаром звук цей перетворився на суцільний лемент. Жінки вищали на повну силу. Двісті п'ятдесят чоловік скочили з місць в одностайному бажанні зникнути з шалашу, не розуміючи, що це неможливо. А нещасна худобина, вкінець очманівши від цього галасу, скакала по столах, наче гірська сарна, розбризкуючи жахливий детрит на всі боки. Один час на тлі загального переполоху почали були з'являтися тверезі заклики на кшталт «Ловіть її!». Кілька найбільш відважних джентльменів, яким уже було море по коліна, кинулися здійснювати це. Від цих спроб коза, усвідомивши агресивні наміри натовпу, перетворилася на справжній вихор. Втікаючи від молодців, вона пірнала під столи, а звідти, наче торпеда, врізалася у натовп жіноцтва, залишаючи на дамах та панночках жахливі сліди. Почалася справжня давка, і якби не брезентові стіни та негебльовані дошки каркасу, які траплялися подекуди між металевими трубами, можна було б із успіхом знімати черговий фільм про загибель «Титаніка». Саме ці стіни деякі кмітливці, не в змозі продертися до виходу, марно намагалися пробити за допомогою алюмінієвих виделок, позичених у давно не працюючій заводській столовій. Ножів же за етикетом, якого дотримувалися на подібних дефілядах, не подавали.