Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Люда-а... — гарчав незнайомець.

Жінка не відставала від нього. І у той момент, коли голос її досяг найвищих неприродних нот, Тарас, зробивши крок уперед, схопив виделку обома руками, підняв високо над головою, дико закричав і засадив її у найвищу точку конгломерату тіл під простирадлом, не замислюючись над тим, чий зад знаходиться зверху. Тої ж миті жахливий нелюдський рев струсив стіни квартири, а Голоюх різко розвернувся і майже вибіг із хати, перечіпаючись за килими. Двері вдарили по одвірках та залишилися неза— чиненими, а Тарас, не розбираючи сходів, летів донизу.

Двері під'їзду відчинялися, коли він долав останній проліт сходів, і назустріч йому прямувала... Це була вона. Тарас гальмував, чіпляючись за перила, аби не «в'їхати» у власну дружину.

— Лю... — її ім'я чомусь застрягло у горлянці.

Вона ледве тягла величезний целофановий пакет, набитий продуктами. Зверху стирчав батон. Обличчя Люди при вигляді чоловіка посів переляк.

— Що... Що сталося?! Чому ти так дивишся? Чому ти машину кинув не зачинену? Що сталося?!

— А... хт-то т— Там? — ледве витиснув із себе Тарас.

-Людмила з чоловіком заїхали... По дорозі з курорту. А що

сталося?

— Дзвони на «швидку», терміново...— безсило промовив Голоюх, сідаючи на сходи.

— Це завал! — обурювався Медвідь. — Вони ще навіть не починали! Шлунок відмили, а в операційну не беруть. З розуму посходили? Дві години товчемося... Зараз іду до Щура сваритися.

Ілля відкрутив кран, щоб напитися, але тут двері розчинилися і вскочила перелякана Наталя:

— Бігом до нас! Доктора нашого б'ють!

Вони дременули коридором під здивованим поглядом травматологічної чергової, що визирнула з маніпуляційної.

Картина, яку застали хірурги, не радувала. Щур остовпіло застиг у дверях ординаторської, притискаючи до носа марлеву серветку. Адлахович нервово курсував по палаті та мовчав. Жінка хворого злякано притислася до стіни палати.

— Що у вас відбувається? — запитав Ілля.

— А ось... Зовсім розійшовся! — Наталя схлипувала. — Систему видер, мене штовхнув... Доктора вдарив.

— До міліції дзвонили?

— Другий раз уже.

Лікарі підійшли до Адлаховича, який при вигляді двох здорових чоловіків дещо принишк.

— Сядь... — просичав до нього Ілля, — і закрийся. Зрозумів?

— А що, я маю право на лікування, як хочу... — знову почав той. — Мене з приступом привезли!

— Зараз тебе вивезуть без приступу. А поки що сиди тихо.

— Що?! — знову почав Адлахович. — Та я завтра на дев'яту в «білому домі» буду, я розберуся там...

У коридорі з'явився нарад міліції у тому ж складі.

— Забирайте, — сказав Ілля. — Дивіться, що тут робиться! Ми другу годину не можемо операцію почати.

-А він знову внизу впаде і «вмиратиме»,— сказав Панчишин. — Не дай Бог що, потім...

— Якщо не забираєте, — промовив Ілля до капітана, — я викликаю головного лікаря і він виходить на адміністрацію, просто зараз.

— Давайте... — махнув рукою Панчишин.

Сержанти статечно взяли Адлаховича попід руки і, міцно тримаючи, повели до виходу. Він впирався ногами і кричав. їм стало важко.

— Пустіть! Пустіть, я сам піду! — кричав Адлахович.

І, щойно вони попустили, схопився за двері палати.

— Сам піду! Але спочатку нехай доктор мені руку подасть, що не ображається. Що з миром розходимося... Інакше не піду!

Він тримався за двері намертво. Сержанти розгубилися. Відчувши перспективу близького закінчення пригод, дружина Адлаховича засвітилася радістю і підскочила до двох колег Щура, про якого ішлося.

— Ой... — погляд її світився щирими почуттями. — Та нехай вже йому дасть руку, ну, чого він так...

Близьку розв'язку відчув і капітан Панчишин, який чимдалі більше нервував. Зазирнувши до ординаторської, він примирливо промовив:

— Та ладно вже, доктор, дайте йому руку — і ми пішли.

— Ви що, взагалі з розуму посходили? — не витримав той. — Ну він, зрозуміло — на ґрунті пияцтва гайки погубив. А ви?

Олег із Іллею лише роззявили роти, не здатні збагнути, що все це дійсно відбувається. А «терорист», зрозумівши, що вимоги його виконувати наче як не збираються, ще міцніше вхопився за двері та промовив:

— Ні хріна-а... Стріляйте! Нікуди не піду! Завтра всіх на вуха поставлю...

— Гос-споди-и... — несподівано заволала дружина Адлаховича, притискаючи руки до грудей. — Та ви люди, кінець-кінців, чи не люди? У вас є серце, чи ні?! Ну що вам варто вийти і людині руку подати?

Побачивши, що сержанти в даний час не виявляють до нього агресії, Адлахович знову схопився за серце і, добрівши до ліжка, впав, імітуючи повне безсилля.