Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Доктор, я беру історії, виписувати наркози.

Обличчя її висловлювало при цьому повну байдужість до лікаря, хоч той, звісно, знав, що це не так.

— Дутися довго будеш? — запитав Щур.

Не відповівши нічого, вона рушила до дверей, але лікар зловив її за піжаму і посадив поруч із собою на диван.

— Доктор, не простягайте рук.

Наталя висмикнула тканину піжами з його кулака і спробувала підвестися, але Щур всадив її знову.

— Я не простягаю. Може, вистачить? Ти що, не розумієш? Він же злякався — думав, що серветку в животі забув! Це ж повторна операція!

— А я не злякалася?!

Під вікном загудів мотор УАЗу. Щур відчинив фрамугу і глянув донизу:

— О-о... Наталю, це до нас... Спокій нам лише сниться. Командуй — нехай місце готують. Когось на ношах витягають.

Шофер «швидкої» з фельдшером заносили хворого у відділення, насилу здолавши вузькі лабіринти сходів.

— О-о-ой! О-о-ой! — стогнав худий неголений чоловік, тримаючись рукою за груди.

Поруч із ношами йшла жінка — вся знервована, напружена — його дружина.

— Що сталося? — запитав Щур, вийшовши назустріч.

-Підозра на інфаркт, — відповіла лікарка «швидкої», зайшовши слідом за ношами.

Щур мовчки вказав їм на двері палати. Ноші занесли, й хворого переклали на функціональне ліжко.

— Що у вас болить?

— О-ой... Усе болить!

Хворий хитав головою на всі боки, демонструючи страждання, а міміка його обличчя викликала підозру, що він добряче напідпитку. Щур послухав груди фонендоскопом і промовив:

— Люба, кардіограму. Терапевта ургентного привезіть, — останнє призначалося лікарці зі «швидкої».

Забравши ноші, бригада «швидкої» залишила відділення, а на хворого вже вдягали манжети кардіографа. Чергова готувала крапельницю. Хворий у цей час жахливо стогнав і тер у ділянці серця рукою. Щур вийшов із палати, у коридорі до нього наблизилася Наталя та тихо промовила на вухо:

— Доктор, це мій сусід, Адлахович. Я його знаю — алкаш чорний. Постійно жінці скандали влаштовує, а коли вона починає міліцію кликати — за серце хапається. Його до терапії вже не раз привозили задурно.

Сергій із розумінням кивнув і підкликав до себе дружину хворого.

— Скільки він випив горілки?

— А я знаю? Він мені не звітується, — вона була добряче знервована.

— Постійно п'є?

— Та так... Як коли.

— На серце часто скаржиться?

— Не знаю... — жінка відвела погляд. — Буває...

— Ну, гаразд, — сказав Щур. — Присядьте у коридорі. Щойно ситуація проясниться, я вам усе скажу.

Дружина хворого рушила до виходу, і це побачив сам пацієнт крізь широке вікно в стінці палати, призначене для нагляду персоналу.

— Куди?! — несподівано загорлав він п'яним голосом. — Куди?! Ні, нехай вона бачить, як я кінчаюся! Нехай бачить! — і п'яничка зробив спробу підвестися.

Дівчата напосіли на нього, вмовляючи лягти, та Адлахович відштовхував їх і гидко лаявся. Щур рішуче увійшов до палати.

— Так, — промовив він суворо, — зараз лягайте і лежіть тихо. Тут реанімаційне відділення, а не пивна. Кругом важкі хворі. Лежіть тихо!

— Що? — скинувся той. — Та я... Нехай вона, сука, тут стоїть! Вона мене...

— Тихо! — ще голосніше повторив Щур. — Вгомоніться!

— Та я... — продовжував буянити Адлахович. — Та мене всі знають! Я завтра буду на прийомі у Бурчуна! Мене всі знають!

— Васю, — жінка вже була поруч із ним, — заспокойся, ляж тихенько...

Побачивши її, хворий знову схопився за серце, вдаючи страждання. Медсестра, яка вже приготувала крапельницю, запитливо глянула на лікаря.

— То що робити?

— Що-що... — роздратовано повторив Щур, — підключай. Вона помастила руку хворого спиртом, проте щойно голка

торкнулася шкіри, хворий видер руку:

— Що ви робите? Не дам ніяких уколів! Я вас знаю тут... Завтра в Бурчуна буду!

У руках у лікаря нарешті опинилася розписана кардіограма. Уважно продивившись її, він промовив до Адлаховича:

— Так. Або ви зараз замовкаєте, або я викликаю міліцію.

— Що?! Міліцію?! Викликай! Та я всю міліцію знаю! Я завтра...

Увесь червоний, Щур вийшов із палати.

Нарешті Олег з'явився в ординаторській, де сиділи Медвідь із Голоюхом.

— Ну, що?

— Та нічого, оперувати треба.

— Ну, Тарас узагалі-то лишається, — сказав Медвідь, — але ми би просили почекати, поки грижу розкриємо. Все— Таки дванадцять годин від моменту защемлення. Резекцією кишки пахне. Якщо доведеться робити, зайві руки не завадять. А якщо ні — ми тебе зразу ж відпускаємо. То як?