Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— У тебе будильник настановлений, — сказав Ілля, — вимкни.

— Не ставлю я будильника.

Обоє підвелися, прислухаючись.

— Так ось, із сумки пищить! — зрозумів Ілля.

На обличчі Олега спочатку виразно проступило нерозуміння, а потім він поліз до сумки і витяг мобільник, який продовжував розриватися у його руках.

— Ну, ти крути-и-ий! — здивувався Ілля.

Новоспечений власник телефону ввімкнув зв'язок:

— Алло!

— Олег? — відповіли звідти. — Куди ти пропав? Я тебе другий тиждень розшукую! Гадав, із тобою вже щось сталося.

— А що зі мною мало статися? — Олег виявився дещо спантеличеним несподіваним дзвінком. У цій Тачанівській катавасії він взагалі забув про існування свого роботодавця — Якимця.

— То куди ти пропав? Чому не відповідаєш? Я щодня, щоночі телефоную!

— Та знаєш... — Олегові стало незручно. — Я його у сумці як поклав, так і лежить. Навіть не чув, що він дзвонить. Та я взагалі вдома практично не буваю! Увесь час у лікарні...

— Ти знайшов щось? — запитав Володя.

— Та власне... Ще ні.

— Значить так, Олег, — невдоволено почав Якимець. — По— перше, мобілка існує не для того, щоб валятися вдома, а щоб увесь час бути при тобі — на поясі або у кишені. По-друге — змушений нагадати тобі, що у нас контракт і я плачу тобі згідно з його умовами. А ти?

— Слухай... — розгублено промовив Олег. — У нас тут таке робиться... Це ще гірше, ніж у Харкові. Тут носа не виставиш із операційної, а тим паче з цієї писанини! До того ж завідуючого немає, і ми тут розриваємося.

— А у мене знаєш, що робиться? — тихо і зовсім зміненим голосом запитав Якимець. — Знаєш, якщо не забув. Я розповідав. Але ти не віриш. Або тобі просто начхати.

— Ну що ти! — вигукнув Олег. — Звісно, ні. Просто... Ну, вибач, запрацювався. Сам знаєш, на новому місці... Я щойно влаштувався, побут налагодив, цілими днями ганяю, увесь мокрий...

— І я весь мокрий, — сказав Володя. — Ось щойно прокинувся. Четверта ночі. Дійсно, весь мокрий...

— Володю...

— Гаразд, — промовив Якимець. — Ти мене заспокоїв хоча би тим, що знайшовся. Чекаю тиждень. Зв'язок по мобільному. І ще одне — я забув тобі сказати... У вас там є хтось із кількома великими бородавками під вухом?

— Н-не знаю... — здивовано відповів Олег. — А що?

— Якщо раптом є, варто приховати від нього свій інтерес до тих питань, які ти вирішуватимеш для мене. А йому — приділити особливу увагу.

— Гаразд... — ще більш здивовано відповів Олег і натиснув на «відбій».

Під нерозуміючим поглядом колеги він нахилив пляшку, і коньяк полився на дно келишка.

Вечір у відділенні швидкої допомоги виявився тихим. Олег сидів за столом, гортаючи начебто від нічого робити журнал реєстрації викликів.

По кущах за вікном пробігли відблиски фар, і до корпусу під'їхала «швидка». Клацнули двері, в «дежурці» з'явився Медвідь.

— О! — здивувався він. — А ти чого тут?

— Приїжджав про всяк випадок учорашнього хворого глянути — того, що ми оперували. Усе гаразд.

— А мене навіщо викликали? — не зрозумів Ілля.

— Защемлена грижа поступила.

— Та ж Голоюх сьогодні ургентний. Що, вдвох не впораєтеся?

— Ну, Голоюх у відділенні, — пояснив Олег, — але щось мнеться. Наче як додому треба йому. Очевидно, нам із тобою доведеться оперувати.

Медвідь пішов до хірургії, а фельдшерку, що сиділа поруч, саме закликали до телевізора. Глянувши підозріло їй услід, Олег перегорнув багато сторінок назад, аж на минулий рік, шукаючи потрібну дату. Нарешті у графі чисел промайнуло — 16 жовтня. Він витяг із кишені записник, на одній зі сторінок якого рукою Володі Якимця була записана та ж сама дата. Буркочучи собі під ніс, Олег почав вивчати, що ж трапилося у лікарні цього, як вважав його старий знайомий, фатального для нього дня.

— Так... Сорок років, інфаркт... Марчук... різана рана передпліччя... Гм-м... Гострий живіт, виклик хірурга... Виклик терапевта... Ага — відвезли терапевта, відвезли хірурга. Пологи. Виклик гінеколога. Не густо... М-м! Гіпертонічний криз, владнали на дому... Все.

Останнє Олег вимовив доволі впевнено. Після цього клацнув кульковою ручкою, розкрив записник на тій же сторінці та, глянувши злодійкувато на розчинені двері, де позбиралися усі, почав переписувати щойно прочитане.

— Дурдім, — промовив при цьому сам до себе, — дур-дім.

Спокій панував і в реанімації. Щур сидів на дивані та писав історії хвороби. Телевізор працював із вимкнутим звуком — на нього ніхто не звертав уваги. Анестезистка Наталя увійшла до ординаторської та підкреслено сухо промовила: