Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— За півгодини. Витягати всі підемо. Дайте серце заспокоїться.

Затяжки йшли одна за одною майже без перерви. Колеги мовчки розходилися з кабінету.

У санпропускнику, розчинивши вікно, стояв Беженар, спираючись руками на підвіконня. У двері постукали. Це була Ліда.

— Пробачте, Валентине Івановичу, тут чергова принесла вам заповнену історію на нового хворого. Можна дивитися і писати?

— Так, Лідочко, зроби ласку, напиши. А з чим хворий?

— Написано — артоз.

— Пиши...

— А... Ви що — так розстроїлися? Я гадала, ви курите.

— Та я взагалі не палю. А розстроївся... Навряд чи. Це було непорозуміння. До того ж, шеф вибачився. Та й його можна зрозуміти — не щодня таке стається. Усе вже гаразд.

— Ось, це вам, — почервонівши, промовила Ліда, простягаючи йому якесь печиво чи то пряник у аркуші із зошита. — Якщо ви не палите, то це якраз до місця. Я сама коли нервую, то їм багато. Мабуть, видно?

— Ну що ти, — заперечив він, — усе в нормі. Навіть більше ніж... — вираз його обличчя підтверджував тверду впевненість у цьому.

Дівчина посміхнулася. Взявши пряника, Беженар діловито оглянув його і надзвичайно серйозно промовив:

— Дякую. Сама пекла?

— Так. Але ще вдома.

— Я взагалі-то також непогано куховарю. Після того, як розвівся, — давно вже — у кулінарному відношенні цілком себе забезпечую. І взагалі, живу нормально. От інші жаліються: то не так, на роботі погано, ціни високі... Я не скаржуся. І за пряник дякую. Зараз з'їм. Мені, правда, багато здоби не бажано.

Беженар виразно обтяг на собі халат, демонструючи міцне черево.

— Ну що ви, — посміхнулася Ліда, — дорослий солідний чоловік повинен живіт мати. А у вас він взагалі виглядає...

— Що, невже сексуально? — розсміявся лікар.

Вона почервоніла.

— Ну, гаразд. Я, в принципі, з цим згідний. Іди розбирайся з хворим, а я зараз дожену, поможу.

В ординаторській Голоюх сидів за своїм столом, а навпроти нього примостився довгий худий лікар. Віталій Іванович очолював статистичну службу лікарні.

— Тарасе Васильовичу, я від вас не відстану. Ви відповідаєте у районі за судинну хірургію, тож будьте такі добрі.

— Віталію Івановичу, давайте не зараз, продихнути не можу, їй-Богу...

— Ну, де зрозуміло. Ви ж, хірурги — страшенно завантажені, куди там рівнятися нам, простим смертним... Але я пишу докладну головному. Ні, не тільки на вас, на всіх, хто займається фікцією. У вас по звіту числиться вісімдесят хворих. А статталонів тільки сорок.

— Добре, будуть вам статталони, — примирливо пробуркотів Тарас, шукаючи щось у листках аналізів. — Скажу медсестрі — вона напише. Скільки, ви кажете?

У дверях з'явився Медвідь. Його бачив Голоюх, що сидів обличчям до дверей, і не міг вгледіти набридливий статист. Погляд Тараса шукав співчуття.

Ілля зробив несподівано веселий вигляд і закрокував до свого місця:

— Віталію Івановичу привіт!

— Здрастуйте, Ілля Петрович. А до вас, до речі, також деякі запитання знайдуться.

— І у мене до вас одне є.

— Яке?

— Ви бачили, яку дошку хтось кинув там, де ви свого «Москвича» ставите? Така, — Ілля захоплено розвів руками, — і найголовніше — цвяхами догори! Це хтось навмисно вам поставив. Може, Голоюх, щоб ви його не діставали? — Ілля весело підморгнув статисту. — Добре, що ви сьогодні без машини — точно були би наїхали.

Обличчя лікаря-статиста мінялося поступово, але жахливо. Він насилу проковтнув:

— А... м-машина? Що...

— Яка машина? — не зрозумів Ілля.

— М-моя...

— Так я ж і кажу вам — якби ви на ній приїхали, точно би колеса попробивали.

Не знати навіщо, Віталій Іванович почав мацати рукою по столі, потім піднявся із тремтінням у колінах і, спотикаючись, вибіг із ординаторської, ледве не збивши Малевича.

До вісімнадцятої палати вони увійшли всі разом у супроводі перев'язочної медсестри, яка несла лоток із інструментами. Так і зупинилися біля ліжка Федора.

— Так, шановний, — вагомо промовив Малевич. — Зараз ми вам знімемо цей пристрій і поставимо ту саму петлю. Нічого страшного — тільки відкрутимо гайки, заберемо скобу — та й по всьому.

— А це ще для чого? — не зрозумів пацієнт.

— Потрібно, дорогенький, у ваших же інтересах.

— Не хочу я вашого зашморгу! — обурився хворий. — Мені й так добре! Я он вже говорити можу, жувати... Ні, не хочу! Я ті три доби ледве витримав!

-Послухайте, Федоре Івановичу, — терпляче промовив зав. — Повірте, це ж у ваших інтересах! Ми боїмося ускладнень.