Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

Беженар подивився на шефа, наче на ідіота:

— Ти, напевно, на товаристві вчора перестарався...

Малевич мало не закрутився дзиґою на місці.

Лікарі протупали на травматологічну половину і зайшли до палати. Усі троє очманіло загальмували біля койки Федора та вилупилися на нього. Тепер уже Беженар, не вірячи очам, боязко простяг руку і торкнувся до пристрою.

— А... Як ви себе почуваєте? — тепер вже він задав це банальне запитання.

— Нічого, доктор, набагато краще, — з оптимізмом відповів хворий. — Уже їсти нормально можу, і під щелепу не тисне.

Малевич вийшов із палати. Колеги рушили за ним.

— Я на тебе відділ залишив! — пошепки серед коридору «кричав» зав. — Що це таке? Звідки воно взялося?

— Н-не знаю... — наче школяр, виправдовувався Ілля. — Я цілий день в операційній... Травма живота... Потім апендицит! Ні сном, ні духом... Чесно, я цілий день із операційної не вилазив! Звідки я знаю?

— А мене на військкомат забрали, — сказав Беженар. — Перша призовна... Ти ж знаєш — туди тільки спізнися — гавкоту на цілий район буде.

— Люсю! — гукнув Малевич.

Підійшла травматологічна чергова.

— Хто ставив учора витяжку хворому у вісімнадцятій?

— Не знаю... Учора Маша чергувала. А що — не так щось?

— Не так — це слабо сказано, — крізь зуби процідив Малевич. — Усіх до мене в кабінет. Усіх!

У кабінеті шефа зібралися всі, крім Савчука. Нарешті й він несміливо переступив поріг. Потрапивши у цю напружену тишу, автор витяжки злякано роззирнувся на всі боки, передчуваючи запах «смаженого». Загальна увага була зараз прикута виключно до нього.

— Петре Петровичу, — тихо, але напружено запитав Малевич, — це ви ставили витяжку вчора у вісімнадцятій палаті?

— Я...

— Я казав тобі, щоб ти працював тільки під чужим контролем? — так само тихо продовжував Малевич, але всі вже відчули, як «пружина» у ньому вистрелила.

Савчук спромігся лише ствердно кивнути.

— У тебе що, зовсім дах поїхав?! — вибухнув зав. — Ти що, зовсім збожеволів? Ти кумекаєш хоч щось взагалі?! Ти розумієш, що мізки людині просвердлив наскрізь?

— Так... — промимрив Савчук. — А чого ви мене ображаєте?

— Я ображаю? Та я тебе зараз без наркозу каструю! Ти розумієш, що наробив?

— Мені сказали — я й зробив... — ображено буркнув Савчук.

— Хто тобі сказав?!

— Вищі інстанції! — рішуче промовив той.

— Які інстанції?!

— Республіканський травматолог... — голос Петра Петровича при цьому знову втратив рішучість.

— Який-який?! — тепер уже вигукнув Беженар.

— Ти що, мариш?

— Чого це зразу «мариш»... Учора були тут. Разом із нашим головним. Сказали, що ваша петля — це первісний лад. А треба так зробити...

Малевич здер трубку з телефону й набрав головного. Обличчя його поступово прояснювалося. Зав починав розуміти все.

— Дурню!!! — заволав він до Савчука. — Це ж спеціальна скоба повинна бути! Отвори тільки у зовнішніх платівках черепа робляться, і скобу вставляють із боків! Оце республіканський мав на увазі! Просто їх ніде немає, цих скоб. Тому ставлять петлі по-дідівському.

— Так... скелетний витяг... він казав... — белькотів Петро Петрович.

— То це і є скелетний витяг! — Малевич знову почав товкти себе по голові. — Ти що, не розумієш, що не можна металеву шпицю крізь мізки перепускати! Це ж не коліно, а голова!

На це вкрай затюканий Петро Петрович спромігся видати фразу, на яку в даній ситуації був здатен лише він:

— Але... хворому ж краще...

Аргумент мав бити наповал.

— Ні, це кінець... — мало не задихнувся Малевич. — Заберіть його кудись! Заберіть! Як ти не розумієш, що тобі якимось неймовірним дивом пощастило не зачепити тією шпицею якихось судин або мозкових центрів? Якимось дивом! Я сам не розумію, як це вдалося. А я що тепер маю робити? Викликати нейрохірургів?

Нарешті завідуючий віддихався.

— Забирайся. Щоб ноги твоєї у відділенні не було. Ніколи, поки я тут. Петрушенька-чудотворець... Щоб я тебе не бачив. Ні вдень, ні уночі!

Вкрай переляканий Савчук вислизнув із кабінету.

— Що накажете робити, колеги? — безсило розвів руками Малевич.

— А що... — зморщив лоба Беженар. — Із хворим дійсно якимось дивом нічого не сталося. Легенько відкусимо один кінець шпиці, запиляємо гладенько і витягнемо. А потім Гліссонову петлю на місце.

— Дійсно, — погодився Ілля, — інакше прогримимо у масштабах не те що області — країни!

Малевич витяг цигарки і запалив. А після кількох затяжок промовив: